Від свята до свята
Ми тут помістили тільки частину книжки Гарафини Маковій (приблизно половину) – ті сторінки, які стосуються свят.

Гарафина Маковій – тонкий знавець і оберігач давніх повір'їв і звичаїв, відома народна цілителька – зібрала справжні перлини з нашого національного – майже легендарного – буття. Знайомлячись з навдивовижу зворушливими розповідями, наче вбираєш оту свіжість біля потічка, під білим калиновим цвітом. Переконайся, читачу: чи ж не мають, бува, цілющих властивостей думки й мова автора?

Редактор В. Г. Омелянчук

Василю Скуратівському, «Берегиня» якого народила цей пошук. Василю Селезінці – хто спонукав позв'язувати докупи, аби покласти перед людські очі цей цвіт. Покійній бабусі Лікерії, з чиєї душі почерпнула великі скарби. Онукові Віктору – на зв'язок поколінь. Пані Валентині Пономаренко, та подругам з гурту книголюбів, доля яких закинула у далеку Австралію, за їх безцінну поміч. Та усім добрим людям, що захочуть глянути в очі предків, аби причаститися до їх споконвічного духу.

ЗАТОПТАНИЙ ЦВІТ

(З народного календаря)

Котить селом коляда

Дзінь-дзінь-дзінь...

Під господу в'їжджає пара вороних. З саней з гамором і сміхом зіскакує весела компанія і прямує до вікна:

Святий вечір – добрий вечір,

Чи дома-дома пан господар? –

спаяно видзвонює грімка коляда, яку переплітають голоси сопілок.

– На щастя, на здоров'я з Святвечором! – уже здоровлять господарів, що вийшли на поріг і припрошують колядників до хати.

Та де там! Вечір не безконечний, а треба повіншувати усіх родичів і близьких, сусідів, друзів, товаришів, бо скільки колядників прийде у цей вечір та Різдвяний до їхньої господи – стільки додасться щастя.

А перед цим удома була урочиста вечеря. А їй передував шеститижневий піст. Як Матір Божа, чекаючи дитини, не брала шість неділь скорому до рота, так і кожен християнин... Навіть і діточки. Знали – то гріх. І не просили. Навіть по п'ятницях втримувалися без їжі до вечора з досить веселим настроєм: во ім'я Боже...

Цікавими оченятами, затамувавши подих, стежили, як ненька напередодні білили у хатчині, бо великий празник наближається! Прискіпливо перебирали пшеницю для куті, біб, перев'язували нитками горішки та яблучка для ялинки.

І ось мамка вносять до хати пахучого сіна і притрушують ним стіл, перш ніж застелити на нього білесеньку скатертину. Питати не треба, знають: Матір Божа у станиньці, на сіні родила Христа – святвечірнє сіно набирає магічної сили. Потім, по Йордані, дадуть з'їсти пучечок корові, аби відьми не змогли присмоктатися до молока, вівцям, щоб молочними були у стині, а решту – приховають про всяк випадок: і щоб під квочку кілька стеблин – яєць порожніх не виклочить, і до поросячої троки (корита) трохи прикріпити – їжа їм буде більше смакувати, і деревину в саду обв'язати, аби ніяка напасть до неї не чіплялася, врожайнішою була.

— Ма, а навіщо до сіна – зерно, часнику та грошей? – таки не витримає котресь із малечі. — Чоснок треба класти, щоб не приступили до хати злі сили, – поважно роз'яснює ненька. – Зерно – щоб був добрий урожай, а гроші — щоб в хаті трималися, зичити не ходили. Ану за свою роботу! — нагадує.

Нагадувати не треба — малеча під столом. Петрик кувікає, щоб свиня ніколи не слабувала, Марина мукає, щоб корова вчасно положилася, Іванко бекає, щоб вівця не скинула ягня... І так, поки на столі не з'явиться дванадцять пісних страв, бо в Ісуса було дванадцять учнів-апостолів.

Сонце закотилося за горизонт, з'явилася перша зоря, в хату ввіходить дідусь чи тато — найстаріший у роді чоловік. Мати подає йому червону, із дванадцятьма зубчиками, полив'яну миску, дерев'яну, теж Із дванадцятьма нарізами, ложку. Перш ніж сісти до святошного столу, треба святою вечерею попотчувати в стайні кожну животину (скотину), бо на Святвечір опівночі тварини говорять людською мовою, якщо того покуштують, поїдять.

Обхід починається з собаки. Господар присідає біля його будочки і прорікає:

— Рік мені служив, добро робив, Святвечір надходи, Бог си рождає, си врадуй разом зі всіма,— спочатку відломлював хліба, а потім клав усього потрохи.

Потім підходилось до матінки-годувальниці — корови, далі — овець, курей, свиней, нарешті йшлося у сад до деревини.

— Слуг, даних нам Господом, нагодував, тепер і самим не гріх до стола сісти,— промовляв, вертаючись знадвору.

Розтоплює на вогнищі крапельки ладану, прокурює ним хату, потім заводить родину по старшинству за празниковий стіл, благословляє його. Проказавши «Отченаш», набирає ложку пшениці з тарілки — головну страву на столі — і підкидає до стелі. Усі, затамувавши подих, стежать: скільки приліпиться зернин, таким буде урожай.

Тепер уже всі ложки потягнулися до пшениці. Треба спершу покуштувати саме її. Це тому, що пшениця зіграла головну роль у спасінні Христа. Коли Мати Божа від Ірода тікала, побачила хлопця Василя, який сіяв пшеницю. «Сьогодні сієш, а завтра меш жати»,— сказала юнакові Божа Мати. А назавтра Ірод Василя питає: «Чи не бачив утікаючої матері із дитям?» — «Бачив,— відповів. — Коли сіяв». — «Від сіяння до жнив багато часу, значить, не впіймати»,— вирішив Ірод і повернувсь. Відтоді пшениця має головне право на столі серед узвару, бобу, квасолі, капусти, риби, гороху, картоплі, вареників, коржів з маком, каші гречаної, грибів...

Родина лиш довечеряла, а дівка, що на виданні, поки мати досипала в тарілки страви «для душ померших від роду цего, котрі вечеряти надійдуть», хапає ложки зі столу і вибігає з хати, аби подзуркати ними І наслухати, звідки відгукнеться пес, бо «туди вона заміж вийде».

А як хата від хати далеко, то пес не почує її ложок. Тоді мусить бігти з накравками коло хати і прислухатись, прислухатись. Це ворожіння уже налипло до Святвечора, наросло. А тому чоловіки, на противагу жінкам, сприймають його насуплено:

— Ану, колядувати! — бо спочатку колядувалося у себе.

У Святвечір ішлося в коляду без будь-якого розмежування. А ось на Різдво... Як прийде під хату першою дівка — свиня пороситиме одні льошки, вівці котитимуть тільки ягниці, корова вчинить теличку. Та й дівчинка народиться у молодят... Краще, щоб першим прийшов з колядою хлопець.

А ще краще, коли поріг переступлять «Іроди», «Три пастирі». Там і ангел, і три царі, і пастухи, і сам Ірод, що вирішив погубити Христа.

Добрий вечір, добра година,

Бо Матір Божа сина вродила.

Сина вродила в Єрусалимі,

А повивала в бідній станині,—

чуєш під одною хатою. А під другою:

Діва Сина породила,

Вся земля си звеселила,

А Ірода засмутила,

Що Син Божий народився...

З-під третьої:

Сказав Ірод бити діток,

Всіх маленьких, до двох літок.

Сказав бити-убивати,

Кров невинну проливати...

«Іродам», «Пастирям» не шкода дати й карбованця, й десять, бо то є велике представлення, а звичайним колядникам доста і яблучка, кілька горішків, книша.

Та все-таки знайдуться добрі душі, що обдарують і копійчиною, бо на ранок стомлена дітвора дораховується до чималого здобутку, з нетерпінням чекаючи другої коляди — Василія, Йордана. А відтак вчитиме нову коляду, бо «з цегорічною нарік під хату йти вже не можна, Госпідь за лінощі твої долю тобі звузить».

Тому серед наших дідусів та прадідів можна записати безліч найпрекрасніших коляд, коли ми зараз ледве спромагаємось на одну-дві.

Прославлялися в них народжений Бог, Діва Марія, велася оповідь про передріздвяну ніч та Ісусове дитинство, спонукання до роздумів про праведність та порядність, про жертву, яку вчинив ради людського спасіння Христос.

...Так Мати Божа Христа сховала,

За нас потому на жертву дала.

Ми всі лиш знаєм пити та й жерти,

Чи ми достойні такої жертви? —

питалося мовби у самого себе. Гриміло:

Господь народився, йдім на службу Божу,

А то будем умирати, як лист від морозу.

А хто хоче царство Йсуса заслужити,

То не треба, добрі люди, двом панам служити.

Кажемо вам правду, послухайте, люди,

А хто чине перелюби, той з Христом не буде.

Не клясти нікого, злого не казати,—

Що для себе ти не любиш — другому не дати...

Хто ці всі завіти буде виповняти,

Той на Божім Страшнім Суді не ме си бояти.

А хто собі легко ці завіти губи,

То та душа на тім світі проклятою буде.

Як гроби си втворя, воскресня всі люди —

Привітаєси рід з родом, як затрубля труби.

Брат си здибе з братом, а сестра з сестрою,

Привітаєси син з татом, а мати з дочкою.

Буде жаль великий, ще й велика мука,

Коли буде скреготати між ними розлука.

Розділиси нарід, стане на дві купки —

Мала частка си спасеси за свої поступки.

Розділиси нарід — наліво, направо:

А на правім боці буде хто умів жить право.

Там направо добре, що ліпше не може,

А наліво буде тяжко, порятуй їх, Боже...

Адвокат не буде, щоб си відкупити,

Бо суддя той непідкупний, що прийде судити.

Ця грімка коляда звучала з вуст старих статечних дідів, які збиралися кутами села окремою громадою, «аби надоумлювати молодник». Колядували, на відміну від звичайних колядників, не під вікнами, не у дворі, а дорогами, «бо вже самі на Божій дорозі (близько до смерті) стоять». Кожен старався винагородити їх якнайщедріше, бо здавалося зібране ними на церкву, вдів, сиротят.

З колядою, як і з кожним іншим народним святом, пов'язано теж чимало повір'їв, прикмет.

Як на Святвечір запіє курка — буде непередбачена радість у році, великий здобуток. Як до святошної вечері сісти на ланцюг, яким припоняється на пасовищі корова, обезсиліють твої вороги. Як один із двох калачів, що мають бути укупі при святій вечері, не вдався, хтось один із пари може важко захворіти а чи й віддати Богові душу...

Як на Святвечір чи Різдво хтось посвариться чи заговорить недобрим тоном — буде у родині колотнеча цілий рік. Якщо до цих дат хтось не повернув тобі борг, його опісля вже не можна брати, а то «будут тя їсти злидні...» Не позичається нікому нічого в ці дні, бо буде удача з хати витікати, як за водою. Якщо сів за Святу вечерю, а з тим, на кого мав бану (жаль), не попрощавсь, будуть нещасливими твої діти. Впаде крихта під стіл — хтось з роду твого на тім світі страждає. Били ложкою себе по потилиці, би та душа приснилася й сказала, чим їй зарадити, помогти.

Якщо на Різдво впороситься свиня — не їж у той рік постами скорому: зазовеш велику болу. Положиться корова — молоко буде від неї на лік.

Вранці, на Різдво, три свічки поряд втикалися у сніг перед стайнею і запалювалися — «би худібка ратицями до весни не відбила...»

Чоловік міг крадькома ногою подригати сукаловку, на яку змотувалися цівки для ткання,— «би сила мужеська борзо не лишала...» Дівки уночі рахували зірнички: як заблимає якась — хтось гаряче любить...

Василія

Разом із святом угодника Божого Василія у хати наших предків увіходив Новий рік (за старим стилем). Тож увечері, напередодні Василія, ішла підготовка до Нового року.

На ялиночці запалювалися свічечки і гасилися крижаною, щойно внесеною, водою обливанням із долонь, би мороз тріскав (не був великим). До острішка, що над дверима, чіпляли засвічений ліхтар, би чиясь зірничка цієї ночі не впала і він не вмер (світло відбивалося світлом). На свиню накидали широкий цугал (міх), би добре поросилася та багато поросят мала...

І все це треба зробити, поки під вікнами не затупотіли перші колядники, бо не приймлено буде, не вповні.

Благослови, Боже, ще й цей Новий рік,

Щоби був щасливим кожний чоловік,—

у руках щедрувальників горить новорічна звізда, закликає щастя.

А у цім дворі, як у цісаря,

Комора повна, велика заля... —

це уже другі; ідуть та й ідуть, бо скільки надійде колядників за цю ніч, стільки в господі добра прибуде.

Новорічні коляди величальні. Вони засвідчують уміння бачити поруч себе людину, кожного тримати на виду. Адже у цю ніч буде віншований кожен.

Ти добрий господар? Слухай:

Ваші ворота з самого злота,

А ваша хата шовками вкрита.

Нема в короля такого коня —

Камінь лупає, церкви складає...

А як краща за тебе твоя господиня, тоді наслухай:

Гой знати-знати тут господиню,

Тут господиня на мнє Марія (чи як її),

А в неї хата — царська палата,

Всі в злоті ходя, у добрі бродя.

На райських дверях сам Госпідь сидит

Та й на Марію із неба глядит,

Із неба глядит та й дари дарит —

На господаря недобре зарит...

— Най Бог боронить від подібної коляди. То кожен старався триматися файно, би не попасти під такий сміх, бо паде він і на рід увесь, на синів,— пояснюють старенькі.

Коли йшли до новоспеченого подружжя, малося своє віншування:

Бродило хлопців — сімсот молодців,

Сімсот молодців, сімсот колядців.

Та й приблудило до цего двору,

До цего двору на розговори.

А в цему дворі коні впряжені,

А в цій господі та й подружені

Та й подружені, та й повінчені,

Тепер до гробу нерозлучені.

Гой господарю, ти господарю,

Най Бог поможе тобі, як царю.

Най Бог поможе й твоїй цариці

Та най розширит усі світлиці.

Най даст у стайні добру приплоду

Та й най даст сина для твого роду,

Най даст ті й сина, до сина дочку,

Аби прийшли ми на горівочку.

Аби прийшли ми їх вінувати,

Най Бог поможе нарік діждати.

Думки спрямовані на насущні потреби, на великий пошанівок людської гідності, значимості людської.

Навіть дитина новонароджена не минається увагою, має у колядці свою відзнаку:

Пишна кедрина вгору си вила,

Вгору си вила, файно зацвила.

А на вершочку та й колисочка,

А в колисочці та й дитиночка.

На скрипці грає, ліпше співає,

Винним яблічком си підкидає.

Учули теє та й два королі,

Приходя близько, си клоня низько:

— А хто навчив тя на скрипці грати,

Винним яблічком си підкидати?

— Навчила мене мамка рідненька,

Мамка рідненька, сестра старшенька.

— Віншуєм тебе, мале дитятко,

Рости великим, таким, як татко,

Рости великим — до черевика,

Від черевика — до чоловіка.

По-особливому величалася дівоча юність, краса. Колядою парубки-колядники робили дівці гонір (честь). Міг гурт під вікном заколядувати і дві-три коляди.

Гой в саду-саду зросла яблічка,

Сильно зацвила, мало зродила.

Зродила вона одне яблічко. А хто його пази (стереже), а хто пантрує?

Та пані ґречна (поважна) на мне Марія.

Шиттєчко шила, твердо заснула,

Твердо заснула — зморена була.

Як прилетіли три ластівочки —

Крилицями збили — панну збудили.

— Уставай, панно, бо годі спати,

Треба коляді гонір віддати.

Уставай, панно, та й з Новим рочком,

Неси нам плату за колядочку.

Записували, збирали, розучували оці старовинні коляди та й часто не могли втримати сліз. Ми бачили тих, з кого, може, й кісток не лишилося, у довгих корожівських кожухах, у сардаках, чули наяву їх грімкий голос і плакали...

Бо де ж та дівчина Анна, котра так гарно оспівується в оцій колядці (правда, можна було назвати й інше ім'я):

Гой красна, красна весна у маю,

А ще май красна зозулька в гаю.

А ще май файна під вікном ружа —

Най панна Анна нам буде дужа.

По райських садах пташка гуляє,

Солодкий голос її співає,

Та панна Анна як заспіває —

То лід студений си розтопляє.

А її мамка та й з нею ходя

Та й панну Анну за ручку водя:

— Погуляй, доню, бо молоденька,

Най буде твоя душа раденька.

Змощу ті мости з білої кости,

Вберу ті ноги у жемчуг-камінь,—

Як ті си прийде си віддавати,

Як ті заберут від мої хати.

Багато величальних і парубкам. Адже коляда — це більше дитяче і парубоцьке діло. Є чимало і таких, які ганьблять Маланку. За оповідями стареньких, Маланка — дівчина, яку поганський цар Ірод, що намірився вбити маленького Христа (а для того наказав «порізати діток до двох літок»), послав організувати маскарадне видовище, щоб розвеселити сумний люд. Маланка справилася з завданням і сама, перебравшись на смерть, глумилася над великим горем — танцювала, стрибала.

Відтоді маскарадне новорічне видовище дістало у нас назву «Маланка». Глибоко віруючі ні самі на Маланку не маскарадилися, ні дітям своїм не дозволяли і маскараду отого під хату собі не впускали. Навіть приповідки прижилися: «Як си зганьбиш, вижену тя, як Маланку, з двору». Або: «Така завдатна, як та смерть на Маланці...»

Народ ганебну подію, пов'язану з легендарною Маланкою, старається не прив'язувати до свого життя, підведеного до високих моральних норм. А тому:

Маланочка світом ходи.

Та й з дороги людей зводи.

Та й з дороги християнства

Навертає до поганства.

Гой ти донько-християнко,

Та най скаже твоя мамка,

Як вона тя народила,

Який празник спорядила,

Скільки кумів закликала,

Християнську віру дала.

У колядках Маланка нехлюя, невмілиця:

Наша Маланка — господиня,

Як помастить, так помиє:

Стоя миски під лавою

Та й поросли муравою.

Стоя горшки під другою

Та й си вкрили осугою.

Маланка відрізняється від скромної, роботящої дівчини, яка у колядах збирає величальну славу:

Гой за горами, за долами

П'є Маланочка все з козаками.

Прийшов до неї їй рідний тато:

— Гой Маланочко, іди до хати!

— Гой я не піду, бо я си бою —

Згубила ключик я від покою.

Оскільки старий Новий рік збігається з Василієм, то багато коляд прив'язано до імені Василя. Здебільшого його застерігають не мати справи з дівчиною Маланкою, котра -приводить нарід лишень до біди.

На Василія не встигне сонечко протерти свої очі, як до хати заходять посівальники.

Із перекинутої через плечі торбини вибирається жменя зерна і розкидується кімнатою:

— Сійся-родися, жито-пшениця й усіляка пашниця! Рости рясно, роди красно, щедра від Бога, велика від людей! — прорікав посівальник. Стискав гріш і чимчикував далі.

А господиня змітала зернини і разом з сміттям, яке не виносилося із кімнати від Святвечора, «би багатство прибільшалося», висіває те все потрошечки у саду, на ланові:

— Роди рясно, рости красно, сам Біг переблагословив,— примовляла.

На Василія васильчиком (вічнозеленим зіллям) вимітали поди, «би смерть туди си не пхала». Діти вранці вискакували по воду з двома постольцями чи чобітками з правої лишень ноги, «би багато нарік заколядувати». Дівки перед дзеркалом завивалися у рушник (суто жіночий убір), квітчалися ружами — «завічали (накликували) заміжжя».

Парубки, розкрутивши дідову киржу, кидали за огорожу — «скільки кроків до неї — стільки літ біди від води не буде». Діти на снігу довкола правої ноги прутиком вимальовували коло — «би слідик і до другого Нового року на земни си лишив».

Баби сметаною мастили губи — буде файне сонце на білину (вибілювання полотна).

Кота пхали у піч і виманювали ковбасою крізь комин — би кагла не вбила (не задушила від диму уночі). Ослін перекидався догори ногами, а на него клали пса — «би вовк вівці з кошари не тягнув».

Як сонце під захід на Василія червоне — урожай злягатиме від вітрів.

Якщо напроти Маланки вийти з покритим рушником хрестом — хтось до ранку із неї дасть Богу душу...

Як ливкнути води через поріг, заносячи воду у хату,— приблизиш свою труну (швидше помреш).

Йордан-вода студеная

Йордан-вода студеная,

Дитиночка хрещеная,

Із Богом поєднанная,

Водов благословенная...

У Йорданський Святвечір коляду добре зачинати, де є новонароджене, недавно охрещене дитя.

— Хто до Йордана роджений та перед Йорданом хрещений — самим Христом благословенний,— можна почути поміж старенькими. — Отож як там почнеш коляду — щастя собі прибавиш.

А вже від хати до хати — цілим селом:

На Йорданських водах чистих омивав Іван Христа,—

Світлом променів сріблистих звіншувалась радість та.

І озвався з неба голос: «Це мій любий серцю син!»

І Іван склонивсь, як колос, як за ясним світлом дим.

Поклонімся й ми Христові в цім святім величнім дай —

Він з великої любови схоронит нас від нужди.

Поклонімси й ми Христови своїм колосом діянь,

Бо Христос у кожнім домі, поміж вірних християн.

Господарі:

— Заходіт до хати вечері Святої покуштувати!..

На Йорданську коляду колядників припрошали у хату. Тільки-но переступлять поріг, як господар кропилом:

— Би так щисті вас си лапало, як ця свята вода! — відтак припрошував покуштувати страв Святої вечері, винагороджував за коляду.

До вечора ніхто, навіть і малі діти, не мали у роті і рісочки, «би господарство велося, земля силу на новий урожай збирала». Увечері, як і на Різдвяний Святвечір, накривали стіл (з першою зорею) пісними стравами і, покуштувавши вранці освяченої води, вечеряли, пускаючись у коляду.

Це було напередодні 19 січня, бо наближалася знаменна дата: охрещення на Йорданських водах Іваном Хрестителем Ісуса Христа.

Іван знав, що на Ісусові немає первородного гріха (Адама і Єви), бо він — Син Божий. Ісус сам виявив бажання омитися. Тільки-но Він увійшов у ріку, піднісши молитву до Отця Небесного, як голуб на Нього зринув, а голос грімкий із неба пролунав: «Це Син Мій улюблений, котрого Я сподобав!»

Відтоді у знак пам'яті про цю подію у ріках освячується вода. Рано-вранці процесія вирушає до найбільшої у селі річки, на її тлі вирубується хрест, а над хрестоподібною ополонкою починається молебень.

Освяченої води кожен набирав в уквітчану корчажечку (полив'яного глечика) і з словом: «Кіріє елейсон!», що із грецької: «Господи, помилуй!», супроводжуючи льодовий хрест, який відтепер буде стояти біля вхідних дверей церкви, вертається додому.

Трапезували, виставивши три калачі з трьома свічечками на віконечко для померлих душ, і чекали панотця. Адже по службі Божій священик разом з паламарем і дяком йтимуть до кожної господи, аби власноруч покропити Йорданською водою кожен закуточок, усе обійстя.

Господар виходив навстріч із запаленою свічею, господиня із порцієчкою для святої води. Освятивши, панотець набирав порційкою із відра — «на душі, що відійшли». Воду ставили коло калачів, запалювалися встромлені у них свічі.

— Ті, що до нас тут були і від нас відійшли, си спустіт по милості Божій до свого місця — до свої хати. Нате вам на питтє-їду, а нам зла не робіт,— прорікалося. А позаяк кожна душа у цей час наближається до рідних, «бо має такий закон», то і виказувалося їй недоказане, вибачення у неї просилося, оповідалось про справи, новини.

А Йорданська вода зберігалася у корчажках аж до наступного року. Її пили хворі, кропили нею того, хто мав страх. У корчажці плавав восковий хрестик, зліплений напередодні старійшиною роду, квачик з васильку, яким освячувалось у господі усе.

Квачик переповивався червоною бавничкою (ниткою), а ось той, хто любив збирати зілля (лікарські рослини), як до квачика, так і до корчажки в'язав бавнички різних кольорів. Бо Йорданською водою перед вечором ішли освячувати поля, де будуть збирати зілля, колір квітки мав відповідника на квачику, на корчажці. А при в'язанні проказувалось: «В'яжу ці бавнички на всякі чічочки. Як скропи їх Бог водою — си розр'яжут з бідою. Прийми мою молитву, Боже, най цвіт цей на лік поможе».

Наші бабусі-прабабусі вірили, що нечиста сила бореться не тільки за людину, а й за усе, що оточує її. Не освятиш поле — притаїться у рослині й буде замість помочі шкодити.


Ішли вони засніженими полями, прокладаючи тільки свої сліди, махали квачиком навхрест на всі чотири сторони й промовляли:

— Добрий вечір кожній чічкі, що стоїт лицем до нічки. Най собі ще спочиває: дощ на неї накрапає. То не той, що йде Із хмари, а такий, що згони чари. Втікне всяка темна сила, що за зиму наступила. Гу-гу! — лякали ту силу. — Тікай від Божого кропила!..

На Йордан виносили сіно, яке клала мати на стіл перед Різдвяною Святвечерею. Урочисто здіймалася скатертина, тато підкладав капелюх, «би голова від клопотів не боліла», а діти брали по кілька стебел і йшли обдаровувати дерева, «би садовина добре родила». Це сіно виносилося птахам на гніздо, би двору цього не обминали, садовину у чистоті тримали.

Діти обв'язували, а старші кричали: «Беріт від наших потят собі на поміч, би стали о помочі нам, грішним»,— махали руками, як крильми, на всі чотири сторони.

Молодь на Йордан по службі Божій йшла на гринджулах (санях) санкатися. Але до заходу сонця. А там — додому: хлопці колядою віншуватимуть дівок-навідданиць. Зійде зоря, і вже чуєш під хатою:

Йордан-вода студененька, там Павлінька молоденька.

Стоїт-стоїт, листок має та й до мамки промовляє:

— Прийдіт, мамко, Йорданочком та й заберіт свою дочку.

— Гой не прийду, бо си бою — стоїт турок для розбою...

І так просить дівчина Павліночка, яку, як здогадуємось, вивезли у турецьку неволю, неня, брата, сестру, нарешті — милого...

Прийшов милий Йорданочком та й забрав він Павліночку.

Де хрестом він помахає, темний турок утікає.

Темний турок утікає, сам Господь благословляє...

Дівчина за цю древню як світ коляду виносила парубкам-колядникам горіхів, «на щастя, на здоров'я, на багатство». Дивилися, чи нема горіха, перевитого червоною бавною: кому такий трапиться — на великі гаразди.

Підпарубчаки теж мандрували попід хати із своїм знаком: де підростали дівчата, що від Великодня будуть виходити на данец. Звідти розносилась така коляда:

Гой на річці на Йордані там Пречиста ризи мила.

Там Пречиста ризи мила, за людей Христа просила.

Прилетіли три ангелі та й спустилися до неї,

Взяли її попід руки за усі Христові муки.

Вона з ними прилетіла, на престолі з Сином сіла

Та й із неба нам сіяє, Боже світло проливає.

Боже світло проливає — най весь нарід си спасає.

За нас, грішних, Бога проси, проливає свої сльози.

Свої сльози проливає, чисте серце розриває.

Будем, люди, в мирі жити, аби Бога не гнівити.

Будем, люди, в мирі жити, Матір Господа славити,

Та най кожна челядина (людина) си поклоне їй за Сина.

І додавали:

— Як ваша Патіна (чи як звали дівчину) вийде на данец, най си не говорит, а буде блага до кожного, як Іван до Христа!

Пророк Іоан Предтеча, який жив і проповідував в Іудеї за часів Христа, закликаючи людей до покаяння і охрещуючи їх в Йордані,— на свято Водохрещення, як хреститель самого Ісуса Христа, теж пожинав чимало величальної слави. Чи не в кожній Йорданській коляді.

У Йорданську ніч небо розмикає, на землю ступає, різні бажання сповняє. Дівчата у довгих льолях опівночі виходили на поріг: виповідати Іванові свої бажання.

А ґаздам треба було зоряної ночі — на добрий урожай, ранкового туману — би осінь багатою була, би віяло і хмарилось по Йордані, інакше — посуха...

Вранці, хто хотів відкараскатись від набридливого залицяльника, мів хату від порога до постелі. Хто боявся чоловіка-розбійника дістати — йшов корову між рогами чесати... Хто попелом біля печі трусив, би суджений був щедрим…

Стрітення

— Гупа-гупа, вибігаймо з хати Літо здибати! — і малеча випурхує, як горобці з розполошеного гнізда.

Гой зимо, зимо, тя си не боїм,

Тя запихаєм у купу з гноєм.

На купі з гноєм собі сконаєш,

Бо від сегодни ти рихт (права) не маєш! —

тупцювали босими ноженятами по морозяному снігу» запихаючи у промерзлі гної, що поза стайнею, змотане із ганчірок на патику опудало, яке уособлює царицю холоду...

Чи то так захоплює ця робота, чи справді не чують холоду, але навіть не потирають ноженятами. Та й у сорочечках довгих, ще й без свитини, бо інакше «Літо їх не увидить», до двору цього не приліпиться.

А тут уже іде неньо. Теж у самій сорочці, спущеній поверх літніх полотняних гач (штанів), з непокритою головою, з повісьмяною бородою. Він «виконує роль» старця Симеона, якому Бог пообіцяв: «Ти не помреш, аж поки не побачиш Ісуса, Месію».

— Що це у вас, діточки?

— Зима.

— Зими відтепер уже нема. Сьогодні Дух Святий післав мене до храму, де я увидів Маленьке у сповиточку на руках у родителів своїх. Вони принесли Його для посвячення Господові і назвали Ісус, що значить Спаситель. Я СТРІТИВСИ з Ним! — обливає опудало гасом і підпалює. — Відтепер усе зле в вогні потопає. Христос наступає, розтопляси леди, і зацвітут сади, стане тепло пташині, скотині, дитині і нам грішним!

«Симеон» простягує благоговійно долоні над вогнем, а малеча снігу на него кидає, би борше топивси.

Місію свою вона уже виконала. Тепер — до хати, аж поза горник (грубку),щоб відтановитися, відійти. «Симеон» попіл із опудала збирає і скрізь по господі розсіває — «най свята землиця зими вже не боїться, сієси прах, би відгонив страх».

Діти, тепер уже у кожушках та кучемках чи великих хустках поверх кожуха, виходять надвір з шириньками. Вони — чисті святі душі, ото ідуть покривати сади. Накидаючи шириньку на найвищу гілку, яку тільки можуть дістати, примовляють: «Бис добре родила (вишня, чи слива, чи якась інша деревина), би тя туча не вбила, бис мала рясний цвіт на много-много літ...»

Ширинька весільна. Її отримують господарі, гостюючи на весіллі. А там — зав'язується нова родина. Значить — символізує зав'язь на нове життя.

Тепер уже мати вибігає з хати — своїм вінчальним рушником (яким покривали молоду колись замість хустки) ставок чи криницю накривати (що було у господі: частіше — ставок, криниця — одна на кілька хат), «би від води не було біди»: би дитина цего року не втопиласи, би повінь щос не забрала, бо «вогонь — цар, а вода — царица».

На тобі моє покривало — Літо з Зимою сн повстрічало.

Вогонь Зиму забрав, час Літови настав.

Літо тя вмиває, а я тя втираю.

Пам'ятай за мене, як я за тебе не забуваю.

Покривало мало знаходитися там до заходу сонця, а потім забиралося, ховалося у скриню, як знак згоди між господинею і водою.

А оскільки вогонь «ни кочерги си не боїт» І «добрий слуга, але недобрий хазяїн», то на Стрітення треба було вкласти угоду і з ним.

Угоду вкладали хлопці, бо «їх кров молода, як сам вогонь, отож борше їх послухає».

Опівдні хазяйські сини розкладали багаття.

Най цей пресвятий вогонь долізе до Божих долонь.

Як Бог нас зігріває, так і цей вогонь най палає.

Най не буде для шкоди, лиш для погоди.

Най нас гріє та земню — не кам'яніє!

Щоб він собі жив та дощика не глушив! —

з такими вигуками стрибали почерез полум'я, робили запоруку єднання з вогнем.

«Поле має вуха, а земня — очі, а Весна дівкою наступає, всю земню сокоче». А тому дівки, що на виданні, у вінках поверх хусток, з саморобними квітами та стрічками на патиках під вечір виходять на толоку «стрічати Весну».

Ку-ку, ку-ку! — чути в ліску.

Ходім та й співаймо, радо вітаймо Божу Весну.

Ку-ку, ку-ку! — чуєм усе.

Йде дівка красна, йде Весна рясна, радість несе.

Ку-ку, ку-ку! — пташка мала.

Ти нам співала, правду казала, щезла зима...

— Зійшов сніжок — си бери за плужок! — кричали до хлопців.

— Сніг злізає — плуг з полем си грає!..

...Востаннє масове стрічання весни на Стрітення, неповторне своїм переплетенням язичного обряду та християнського (Стрітення Симеоном Ісуса), було, як повідомляють найдавніші старожили, у 1917-му. Відтак ввійшли (загарбали) румуни. «Шандарі з буками та з гарапниками розганяли, не дивилися, чи то парубок, чи дівка...»

Касіян грішників вибирає

— Якщо святий Николай грішника з болота витягне, на всяку ласку йому поможе, то преподобний Касіян його за чоловіка не має, такому нічого не прощає, зі світу його забирає,— побутує у народі.

Отож як до вас заправцує (поспішить) свято преподобного Касіяна раз у чотири роки — 29 лютого, то землю одразу сортує...

А щоб було видно, як він си справує, закликає у поміч усі вітри, бо він ними порядкує. Нашле одного — недорід буде, пішле другого — тяжка бола, пішле третього — скотину від дому віджене, четвертого — землю спалит посухою...

Сам у строгому законі заповіді Господні сповняв — злого не казав, чужого не брав, старину та вітця-матір шанував, що мав, то другим давав, гроша, багатства докупи не стягав, то і від кожного так жадав.

Як мав рік Касіяна настати — добре душечку кожен старавсь прочищати. Злого не робити, в мирі та злагоді жити. Мор тоді обминав, чоловік добре си мав.

Касіяна кожен си встерігав. А щоб преподобний не дививси на рід його боком, напередодні свята звіт Касіянови усією родиною давав:

— З лихим си примирив, з ніким си не сварив, ворогови хліба вділив, спраглого напоїв, в темницу та больницу до страждущого ступав, заповіді Господні ревно сповняв, то най собі сам преподобний Касіян си посправує (перевірить).

— А щоб святий Касіян не так прискіпливо коло кожного си справував, на його день ніхто з хати си не витикав, би не попадати йому під строгий взір, який і з розуму може звести людину,— провадить бабця Патіна. — Навіть собаки тихо трималися — Касіяна боялися.

На Касіянів рік не клали нові хати, не робили весіль, не купували грунту: Касіян не радувався, як чоловікова голова забита земним. Як Богу себе цілком присвятити, аж тоді меш з Касіяном у мирі та злагоді жити!

Тихо та ладно трималися у селі на Касіянів день: будеш сваритися — до року Касіян у землю тебе забере. Не нагодуєш добре худобину — черв'як в тобі до року си вплоди. Зневажиш старину — зробить калікою...

Взагалі, челядина купувала право у животини на її життя добрим справунком (доглядом). Не можна було сісти за стіл, поки не погрижано (попорано) в стайні чи їда перед котиком, песиком не стоїт. За порушення цих правил по особливому карав Касіян — «будеш від горя русти, як діти»

По-особливому карав і за зневажену старину.

— Чекай, небого, прийде на тебе Касіянів день! — міг проректи ображений родитель.

Це стемпарамувало (приводило до тями) чоловіка. Вклякав, цілував у руку:

— Прощайте усі три рази, най мене преподобний Касіян не бере...

Боячись, народ недолюблював цього праведника, хоч уголос прорікати того не вагував. Але приповідки про це натякали:

— Зирить, як той Касіян,— казали про непривітного.

— І Касіянове си мене! — мовилось про недоброго.

Хоч цілком віддані Богу любили і шанували Касіяна.

— Три роки нечистого кантує (нищить), зло на землі уменшає, а ми грішимо, нечистого сокочем (радуєм), то як би він мав на нас си дивити,— кажуть.

— Не грішний — Касіянів рік не страшний,— була ще й така приповідка.

Щоб задобрити прихід преподобного Касіяна, напередодні виставляли під острішок, знадвору, зілля шафрану, що його чекають і визирають, старалися привести до порядку водні джерела, особливо ставки, криниці, де челядина воду бере і свою фацу (обличчя) лишає, бо «Касіян з води читає, тому все так добре знає...»

Полюбляв Касіян чоловіка без зиску (безкорисливого), що бідного, подорожнього нагодував, годівнички для птахи Божої у саду поклав, про лісну звірину, що їй теж їсти хочеться, не забував.

— Касіян приходи на день, а горішками (розплатою) цілий рік сипе,— казали люди.

То щоб менше «горішків» тих було, старалися виставити себе перед Касіяном з усім добром. Приміром, пастушок на Касіянів день, перед вечором, гладив худібку по хребті і, прорікав:

— Скажи Касіянови, що я прутчиком тебе не тягнув (бив), добре попасав, як очі в голові, пантрував, згребельцями чесав (корову), машку (прикрасу з ниток) до фоста чіпляв. Господар поплескував свиню: Скажи, що в мокрому тя не тримав, суху солімку під тебе клав, їсти файно давав, себе так не пантрував.

Вважалося, Касіянові підвладна мова всякої животини, і він перед відходом у неї си питає, як хто її дозирає, хто зобижає. Того, хто зобижав, Касіян з собою забирав...

Ввечері йшли Касіяна проводжати. Брали по службі

Божій до чиєїсь господини жебрака, гарно його купали, переодягали, годували, а потім ще всі хто що міг зносилися йому на дорогу. Постоли, чоботи, сорочки... І усією громадою по заході сонця відпроваджували, полегшено зітхаючи, за село.

— Файно спорядили, най би Госпідь кожного з нас так файно спорядив,— мовилось.

На Касіянів день пилувалися (переживали), би було хмарно, бо як ясно та сонячно — то так вже і чекай біди: «Касіян зло сміється, білі зуби показує, то вже і наслухайся».

А ось як на Касіянів день ворона скаркає біля хати — біду порозганяє.

Би Явдохою не крутило

Часто у день святої великомучениці Євдокії, який припадає на 14 березня за новим стилем і 1-ше за старим, надзвичайно перемінлива погода. Кілька разів може сліпуче заблискотіти сонечко, а поміж тим — завіяти хурделицею, закропити дощем, забілити снігом.

— Така, як Явдоха навесні,— кажуть про мінливу настроєм людину. А це вважалося великою вадою, бо ніхто з такою не хотів вступати у якісь важливі справи, налагоджувати зв'язок.

— Скрутить, як Явдоха хвостом,— було іще таке визначення.

Березень, тим паче — перше його число (старий стиль),— то була боротьба останнього, найкоротшого місяця зими з владним весняним, якому зимовий непросто поступавсь.

Отож уже й перед Явдохою не рекомендувалося вирушати в ліс по дрова чи з зерном до млина, «бо буде тя від того споживу, як на Явдоху погодою, носити».

Би в діточок вироблявся спокійний, мудрий, розважливий характер, їм перед вечором, на Явдоху, зливали, стоячим голенькими у цебрику, на голівоньку «Явдошиної води».

— Стань, пресвятая великомученице Євдокіє, на ту мару, що на тебе си несе, най і мої потята си відчепля від неї,— проказувала мамка. А потім водою, що зібралася у цебрику, всі причащалися, би лихоти у роді не було, милосердя поміж рідними не зникло. Решту — виливала на квітник, «би так си любили та купки трималися, як ті цвітики у городчику».

У ніч перед Явдохою крикливій, гострій на язик молодиці, з якою не могло справитися село, «замикали» колючим дротом порту (хвіртку), «би Госпідь дратвою хавку їй позашивав».

Це був великий встид, особливо як мала дівчата. Бо мусила ополудні з тим дротом до цвинтарної брами іти та й під нею лишити, інакше її дівчата можуть пізно заміж вийти а чи й не вийти взагалі. Гірше — може народитися у них німакувата дитина...

У ніч перед Явдохою і пискатій дівці робили збитки. На воротях приштудировували (приладнювали) соняшниковий дотик з порожньою, витеребленою головешнею, підкритою онучею.

Це вважалося чи не найстрашнішою ганьбою, бо кликати відтепер таку до данцу — це значить бути висвистаним парубком разом із нею.

Вранці на Явдоху зібраний п'ятницями попіл висипали, розвіюючи, за ворота, на стежку, «би злі язики коло цеї господи си не тримали».

— Як це горіло, так най моя душа не горит, як цей попів си розсіває, так най си розсіває усяка вражда, що сюди си справляє: від людей, звірини, неба, земни — злого переходу, злого вітру,— стріпувалося «ротиком» цебрика об землю і йшлося його мити до проточної води.

Старі жінки на кути цвинтаря чіпляли біле чисте ганчір'я, «би смерть Явдохою (нерозбірливо) не гуляла».

Старі, хто мав болящі ноги, жорнили кулаком правиці по ногах за сонцем (годинниковою стрілкою):

— Як Явдоха почасім жорне, так най згине моя бола.

Діточки, котрі на печі головкою не досягали до сволока, підстрибували ополудні по печі, закликаючи теплу весну:

— Боже, втворіт земню, най студень си провалит, а тепло прийде,— приказували. І мусили так надути сечовий міхур кабана, з яким гралися цілу зиму, як з м'ячиком, щоб він тріснув.

«Якщо в кожній хаті так зробля — тепло си не вбави затримається). Бо дуже вже зазеленепужилася малеча (зблідла) за довгу зиму».

На Явдоху раненько із купини, поритої кертицею (кротом), посипали у стайні, «би худібкою на поляні не крутило». Клали полишених кілька крупинок сплячому сину під подушку, би не впивавсь.

— Кертиця землю рве, а твій розум най купи си тримає,— проказували при тім.

Дівчата, закутані у верітки-хустки, вибігали на оголений пагорб з першою зорею, «би впорі та легко родилось...»

Коли на Явдоху снігу нема, паводь — буде багато меду.

А ще казали: тепла Явдоха зестрю дівчатам причи (збирає) — рясно та красно вродить конопля.

На Теплого Олекси

— На Теплого Олекси, як перша курка си знесе, бери те яйце та й йди поза хату, повернись до схід сонця, розбий у чоло, кинь через плече і скажи: «Як з цего яйця вже нічого не буде, так най злого не зможут зробити мені вороги».

А далі спостережи, хто то яйце прийде їсти. Як пес — си диви, відки приблукав — звідти зла сила до хати надходи; освяченою водою тричі ливкни на той бік, промовляючи: «Вода миє берег, а я себе — від недоброго ока. Господи, сохрани...»

Як кіт — теж спостережи, звідки приблукав: звідти лукава душа у твою хату приходи та зло тобі роби. То ти сечі своєї вранішньої виливкуй хоть каплю через поріг — злий дуже борзенько свій клопіт получи.

Як таргани, черв'ячки на яйце си збіжут — по зубах тебе злі люди тримают. Посвіти на них розбитим дзеркальцем, а відтак — відкинь. Хавки їм на тебе си закриют.

Як налізут мурашки — хочут тобі злого почерез чіньки (чари). Окропом ливкни почерез них — до них си верне, що тобі надсилают.

А як ящірка чи жаба туди си приплентає, то роблено тобі на смерть. І, щоб те зло відіслати, відкіль прислано, треба кинути палицю у той бік, сказавши: «Не я цего хотіла, а ти. То прости мене, Господи!» — і тричі поштрикати (пострибати) на правій нозі, тричі — на лівій.

Як насядут мухи, то й не варто на те си давити,— усяка дрібнота, яку порозсудює сам Господь,— розтлумачувала одна із місцевих знахарок, баба Лінця, що знала і знала ще від своїх прабабусь. — На Теплого Олекси мухи си просипают та вперше вилітают. То як не хочеш, би знали за твою хату і не ставало в ній від них аж чорно, то вийди опівдні на поріг, тримаючи дві накравки у руках, і калатай ними, водячи тим часом одну проти другої: «Най бджоли рояси на меди, а чорна діганія (нечисть), що не від Бога, а від сатани,— най гине!» — промовляй.

На Теплого Олекси, якщо було тепло, виносили вулики. Та перед ними на пасіку господиня виносила спутану курку: «Як вона сего місця си тримає, так і ви би нікуди від него не йшли»,— проказувала. А хтось уже спостерігав, особливо мамки заставляли це робити підлітків-хлопчаків: «Йди до вуйка Прикотія та рої йому спаси, би другого господаря не шукали».

Підпарубчак виходив і питав:

— Чи продасте причепу?

Ґаздиня:

— Так тобі дам, най так си причіплюють до свої хати наші рої.

Курку дотримували до Великодня на печеню, але вона вже так і доживала свій вік з спутаними ногами.

— Си мучи, як Олексій, чоловік Божий, си карав,— казали. І відповідали на питання: — Багатство своє усе людям роздав, сам до храму Пресвятої Богородиці пристав, а як їсти кортіло — рученьку свою під храмом отим простягав.

Святу Богородицю вірність така вражала, тож служителю храму отого вона якось сказала: «Введи в мою церкву чоловіка Божого, гідного Царства Небесного»,— і показала йому творячого кожному добро бідняка.

Відтоді стали за ним спостерігати, а він хотів спокій на душі мати. Назад у Рим до свого тата прийшов. В домі своєму рідному поселився, жебраком жив, на славу Господню добро творив.

Коли він заспав, у церкві соборній голос грімкий пролунав: «Знайдіть чоловіка Божого, що в вічне життя відходить!»

І чудеса стали коло тіла його творитися: болящі здоровитись, кульгаві — си направляти, злі — праведниками Божими ставати.

Тому і родився цей чоловік Божий, коли вже добре на весну повернуло,— тепло і благодать з собою несе.

На Теплого Олекси коло храму в кожному бідному чоловік Божий си ховає,— побутувала приповідка. То дівки, потай від матері, шили на такого сорочку і, увіходячи в церкву, пхали у торбу клунок: «Як ви си вберете, то так най мій борзо си вбере у шлюбну»,— шаленіючи, додавали.

На Теплого Олекси риба хвостом лід збиває,— говорилося між людьми. То щоб добре вона ікру відкладала, а відтак добре си ловила — на риболовчі води кидали жменю вівса. На вівсянку — би йшла файно співати та рибі помагати. Бо Свою пісню після довгої зими вона вперше на Теплого Олекси заводить.

Отож як почуєш вівсянчину пісню в цей день — перехрестись: тоді велеліщ до осені буде тебе си тримати. А ще краще — до неї прокажи: «Іду в ліс по ругіз, ходи зо мною». То лісові ягоди, гриби будуть тобі вестися.

На Теплого Олекси ведмеді з лігов виходять. То, щоб не було тобі у році шкоди від ведмедя, треба кинути почерез вікно старих жолудів. «Би твоє черево мене не їло, а очі — не виділи»,— проказати. А як побачиш журавля — впади ниць, хоч і лицем в калюжу. Тоді швидко перед тобою суджений стане, дар у руках принесе.

Якщо парубок, який хорував, то на Теплого Олекси кучму його хтось із родини на дзвіницю чіпляв, а відтак клав йому на голову.

— Лиш Божий вік та й твій, а бола си відчепи! — примовляв. І бола відходила...

На Теплого Олекси (ЗО березня) діточки кидали снігом чи землею з проталин, «би посуху Бог не післав».

У берези просили бруньок на лік. Жінки коло керниці переливали почерез голову відро води, відтак тарахкаючи ним об землю, вліво, приказуючи: «Поторохчи, покричи, би чоловікова хавка до мене зі злом си не втворяла».

На Теплого Олекси пречисте небо — буде врожайним рік. Як зранку хурделиться — буде сльотава осінь.

май далі — подальшої, уже віджилої старини... Цілий шутковий ряд! А щоб тій шутці не банувалоси, що як мрець стоїт, то й з неї крачок зривали. Тілько не всякий то мав право, лиш найменший. Воно рученьки простягає, а мамка помагают, а прийдут мамка із церкви — її посадя... Як си прийме, то душа померлого світиси ізгори, си радує своїм родом. Зов'яне і си зроби патиком — є щос недобре в роді, треба похибку знайти: чому Ісусик тій шутці не си врадував, життя їй не хотів дати.

А та, що за образами, відтепер грім буде відвертати. А як при собі носити будеш — грім тя не вб'є.

Довкола Шуткової неділі, як і довкола інших свят народного календаря, наростають найрізноманітніші прибавляння, ілюструючи бажання людини зазирнути в майбутнє, довідатися долю, а почерез це — Природа сприймалася живою істотою, що бачить і розуміє, усе знає, чує, втручається.

Тому в суботу надвечір'ям, коли сонце скочувалося до горизонту, дівчата, прибрані у віночки та стрічки, просячи вибачення у своєї кровної шутки, прямували десь на леваду, де купчилась одинока, старезна, невідано ким посаджена верба, «щоб з неї шутки нарвати та свою долю пізнати».

Бралися за руки, і довкола неї починався хоровод:

А ми тобі си вклоняєм (згиналися у пояс)

Та й тебе розвеселяєм,

Ти на кожну подивиси

І їй долев зажурися.

Запитай сегодни в Бога,

Чи щаслива їй дорога.

Вважалося, коли дівчата згадали за покинуту шутку (забуту душу, котра її посадила), то та душа, що спускається перед Шутковою неділею до свого куща, все знає, бачить, чує, а значить, наповниться вдячністю до хороводниць, допоможе: випросить у Господа, «бо вже близько коло него стоїть», усілякі гаразди.

Вони затуляли очі долонями, думаючи про сокровенне, проказували молитву. Коли уявний контакт відбувався, навпомацки виламлювали гілку, щоб потім поглянути на судженого: високий — низький, кривий — правий...

Брали гілку святити (би мамка не знали, бо, може, те дерево посадила якась недобра душа і на тебе може перейти ЇЇ гріх), а потім тою гілкою у церкві старалися, мов ненароком, зачепити любого та жаданого, «бо тоді думка про тебе йому навіки у голову си впхає». А ще як зможеш йому десь на перехід дати... Або спаленої десь у їду натрусити, або під спанє — то вже його душа до тебе навіки прив'язана буде,— констатує бабуся.

— Хлопці тим ворожбитством не займалися. Хіба, як вертали з церкви, співали співанку про неділеньку Шуткову. — Наспівує:

Си розлила серцем Божа благовість,

Та, що Син Небесний до людей приніс.

Люди, си вклоняймо і Христа вітаймо,

Він Спаситель правий, іскупитель сліз.

Файна днина в небі, файна на земни —

Ми усі Господні, хрещені сини,

Най нам Бог поможе взяти Слово Боже

І його пронести на послідні дни.

По церкві йшли шутку нести на цвинтар, «крачок кожному від його шутки дати, бо сам уже не прийде, не візьме».

Освячена у церкві шутка у понятті наших предків володіла надзвичайно цілющими властивостями, як така, що вітала Христа. З'їж китицю — не буде горло боліти. Наклади у купіль, як у дитини зів'ялі ніжки, і тої купелі на голівоньку, на голівоньку... Поза іконами мусила бути: несла родові благодать. Китицю кидали у молоко при варінні — й зникали з людини чари, злий погляд, перехід. Китицю у вогонь — дух недобрий не прилетить до хати. Як мамку черевко боліло понизько — дитина мусила дати мамці з-поза образа шутку, мамка з'їдала, і черевко ставало... Кетяг клали до вінчальних свічок, би грім молодят не розділив. Пхали у рот свині, як тяжко си поросила чи дуже заслабла. Постьобували на Юрія худобину, як виганяли на пасовище. Кидали в молоко — і воно не вурдилося, не кисло...

— Вона була від усього на лік: печуть ноги — натруси в обув, опіки — теж рану притруси, слабість голови — тули до потилиці цілий крачок, а зверху — хустину,— вчать місцеві знахарки.

Кинута у став — «би добре риба плодилася», покладена у стайні — «би худібчина веласи», запхана у стіжок — «би сіно не гнило».

При чоловічому безсиллі — тер китиці і «мастив черево нижче пупка», коліна. Коли червоніли очі — китиці притуляли до повік, особливо ставало на поміч стареньким. Жінки ними обкладали груди, якщо груди горіли. Прожовану китицю спльовували, коли горіла душа,— давало супокій, розсудливість, рівновагу... Діточки махали хрестоподібно прутиками над головою, щоб одігнати від обійстя град.

На Шуткову неділю старійшина в'язав червону бавну (нитку) на яблуню, би Бог боронив рід від повішеника. На Шуткову неділю надкопували один рускаль (лопату) на межі, би зло межею не переходило. На Шуткову неділю, взявшись за руки, кругом, за сонцем, обходили, петляючи ногами, ставки, озера, би не було потопленика у роді...

На Шуткову неділю вважалося добрим освідчитися в коханні, «тоді ту любу ніхто не розіб'є...»

Це все могли робити — не робити, як підказувала душа. Але на Шуткову неділю обов'язково батьки мусили повторити з дітьми, себто — проекзаменувати їх на знання Слова Божого. І найменші за старшими повторювали:

— «Я є Господь твій. Най не буде тобі Бога іншого, крім Мене. Не твори собі кумира чи всіляку йому подоби ну — ні на небі, ні на землі, ні на водах, ні під землею і не поклониси йому, не слугуй йому...

Шануй вітця і матір — благо тобі буде...

Фальшиво не свідч ні на кого...

Не убий...

Не укради...»

Христос воскрес

— Чия писанка си сказит (розіб'ється) при чоканні, той буде стояти до другого Великодня май низько від того, чия си не сказила,— пояснює баба Маринця, що то значить Великоднє чокання. — Як чекаються межи собою діти — то котре май здорове буде; як дівки — то котра май борзо си віддаст; як парубки — то в котрого май більша сила; як молодята поміж собою (що лиш си пібрали) — то чия си зб'є то в того май м'яке серце.

А як дівка з парубком, що си любля собі, почокалися та її писанка пішла, то може датися, сарака, си здурити.

А щоб те яйце мальоване чи писане та найкріпше було, то в голові, хто знав, приказував собі: «Кровлію Христовою скупане, тримай мені гонір межи людьми, най воріг ня не побідит, най май моцна буду».

З ким Христос тримав, тому помагало. Бо тут всьо бралоси до рахунку: і чи ти в піст Великий не заскоромився, чи язиком кого не зчорнив, чи руки твої чого чужого не брали, недоброго не робили, чи ноги твої куди не треба тебе не - несли. Ото при чоканні і си показувало, хто май порєдний...

У Великий передвеликодній піст не тільки чистою, як роса, мала бути душа, а й вершились майварівкіші (найвагоміші) роботи. Старина пряла на вереню чи на свиту молодим, би то «на щастя та на добрий перехід було», бо як душа чиста, то і те, над чим у піст чипить, святе. Син мамі щось рихтував (справляв), бо, як си розвеснит, піде до неї просити благословення землю орати, а за тоте винагорода потрібна. То най буде роблена у Великий піст, би «мамка не упали до лежі та й ще довго-предовго собі межи дітьми си колотили».

Дочка теж неньці сорочку шиє чи робить снізку з клукічки (плодів Божого деревця), бо теж прийде по благословення поле засівати, то най буде мамці на лік та на довгий вік.

Старожили оповідають, що дівчина зестрю готувала переважно Великими постами. «В таких сорочках зле око не наврочи, в таких горботках жіноча бола си не вчепи, в таких швидирах (свитах) легкі (легені) будут здоровими».

Особлива увага приділялася постільним вереням, «би дитятко слабим си не вродило», а також ширинькам — дарункам весільним гостям, при вишиванні яких дівчина закодовувала свої бажання, мрії, а вони множилися у силі, росли, розходячись межи людьми, Христом благословенні.

«В піст Господь май борше молитви чує, бо молитва і піст — то є два крила, які душу несуть перед лице Господнє». То летіли у цю пору до Господа пристрасні молитви про всяку оказію. Дати Царство Небесне померлому найборше випросиш у Господа у цей час, болящому виздоровлення — також, доброго супутника дитині чи серцю милого — теж Великим постом досягалося.

— Боже, стоїш нагорі, над цілим світом, вділи партику (пару) всім людським дітим, та най і моя си не карає, бо кожна пташка в Тя пару має. До церквочки пресвятої буду щонедільки Божої ходити, в святі празники не робити, середу і п'ятничку без їди тримати, злого слова ні на кого не буду казати... — прорікалося.

У Великий піст очищалася від усякого нехлюйства душа, хоч вже й до него треба було приступити з пересіяною душею. Шестинедільному посту передував Білий тиждень, що був мовби перехідним місточком до цілковитого очищення. У Білий тиждень ще дозволявся білий скором — молоко та молочні страви, але продумувалося ретельно, чи нема якої плями на душі, чоловік щоденно мав виказати по сто «Отченашів», аби розсівалася довкола нього усіляка чорнота, бо молитва, від серця, сердечна,— світло, гріх — тьма... — мовить старенька Парасковея.

У неділю ввечері старійшина дому (по Білому тижні) садовив родину за стіл, і здоймалося з великого і малого все те недобре, що нечистому вдалося посіяти.

— Си очищаю з голови — як недобре на когось подумав,— проказувала родина за старійшиною, молитовно склавши до Господа руки. — Си очищаю з очей, як зло чи осудливо на когось подививсь. З вух — як слухав неугодне Богу, з язика — як слово недобре колись з него зірвалоси, з душі — як злість там на когось мав, з рук — як чужим осквернилися чи лайдацтво на них стояло, з ніг — як носили мене, куди не любить Бог...

Кожен цю загальну віть потім подумки розкладав на конкретні поіменні поступки, бо що забудеш — накличе на тебе Зло, як з тим та ще й у великий празник увійдеш.

Знову проказувався «Отченаш», вибивалося сорок поклонів, і голодними, але такими піднесеними і легкими, вкладалися на ніч. У цю ніч закликався очищеною душею віщий сон. Дівчина хотіла побачити милого, як з ним складеться, господа — що буде з порідком, господиня теж якісь клопоти мала, малеча — також.

Бабка Парасковея:

— Якщо ти відшкрабав душу від недоброго до кінця — мав видіти в сні що хочеш. Якщо Госпідь не покаже, то нема кому... — І продовжує: — У Великий піст чоловік борше руку дав би відтяти, чим піднести нею скорому до рота. Малим то позволялоси, але тато і мамка їм не позволяли: Христос сорок день у пустині крихти не мав у роті, а ми пісну їду, але таки маємо.

Великим постом готувалися до весни: перебиралося насіння, «би дух чистий на него си світив», то й чистим хліб буде. Великим постом зацвітав дерен — перший вісник весни, то довкола нього велися хороводи, Великим постом надлітали птахи, то дітвора готувалася їх стрічати.

— Як си зачинав піст, то крик був лиш там, де сатана в хаті,— розважує бабуся Парасковея. — Мирні говорили впівголоса, в супокою. Тоді ніяких данців, веселощів не провадилось, бо що то за веселіщ могла у християнській душі матися, коли Госпідь Бог Сина Свого готував дати за нас, грішних, на таку велику пожертву.

Великим постом чоловік си причащав, а від Шуткової неділі аж до Великодня міг зовсім нічого до рота не брати. Бо коли йдеш до тіла Христового після строгого посту — зцілить тебе від болячок, що маєш, чи тих, що ще можуть прийти,— Христос віджене.

Коли скором м'ясний будеш брати до рота у Великий піст — буде тебе хвороба всяка жерти, так як ти м'ясо жереш. Якщо білий скором не полишиш — малі недуги будуть чіплятися.

На Великодньому тижні все починалося з четверга.

Отож як у четвер покупатися до схід сонця — житимеш до ста літ.

— Варварочку у діжу кластимуть,— оглядають старшеньку сестричку,— би борше си віддала...

А тато з господи до синів:

— Уже вимів, загромадив усе, гайда — злих духів палити!

Варвара готує сорок яєць, відділяє у миску жовтки, розтирає їх з цукром: палячи злих духів, виметених з городу, двору разом із сміттям, одночасно розчиняється на бабу — жовтогарячу солодку паску, приурочену від кореня роду сонцеві, Богу, бо добрі духи зазивалися цим у цей час. Дід чи бабуся — найстаріша людина в хаті — зсучує трійчатко (три свічі) під образи, які відтепер мають горіти аж до Великодня: освітлює в душах Ісусів подвиг. А тому при роботі співалося:

— Гой Сину мій, Ісусе, куди від мене йдеш?

А як Ти у недільку празникувать будеш?

— В недільку буду, мамко, як князь, си величать —

Мені дорогу вербну усі будуть встелять.

— Гой Сину мій, Ісусе, куди від мене йдеш,

А як Ти в понедівник празникувать будеш?

— У понедівник буде зо мною самота —

Обступля злії люди твого Синка Христа.

— Гой Сину мій, Ісусе, куди від мене йдеш;

А як Ти у вівторок празникувать будеш?

— В вівторок буду вчити добра усіх людей —

До неба отворяти путь ясний і святий.

— Гой Сину мій, Ісусе, куди від мене йдеш,

А як Ти у середу празникувать будеш?

— У середу зачнеси мій самий страшний час —

У середу ня Юда мучителям продаст.

— Гой Сину мій, Ісусе, куди від мене йдеш,

Скажи, як у четвер Ти празникувать будеш?

— В четвер усе си зроби, як хоче наш Отець,—

Я на Вечері Тайній вже жертвенний Агнець.

— Гой Сину мій, Ісусе, куди від мене йдеш,

А як Ти у п'ятницю празникувать будеш?

— У п'ятницю я буду розп'ятий на хресті —

Ти будеш си дивити на муки мої ті.

Хотів би заступити для тебе днину цю,

Та буде як угодно Небесному Отцю.

— Гой Сину мій, Ісусе, куди від мене йдеш,

А як Ти у суботу празникувать будеш?

— В суботу ще не вернусь, хоч біль си верне з ран,—

Я буду як те зерно, що сієси на лан.

— Гой Сину мій, Ісусе, куди від мене йдеш,

А як Ти у день Пасхи празникувать будеш?

— Воскресну, мамко, з мертвих, життя по смерті дам —

Хто буде йти за мною — на небо возьму сам.

Сим днем великим, мамко, возрадуєси світ,

Ти будеш коло мене до безкінеччя літ.

— Цю співанку знала кожна родина: і старий, і малий. Для того, щоб співалася вона на Великодньому тижні, вчили її з паном професором в школі,— каже стара Парасковея. А далі: — Ворога, як замучили Христа, пішли собі до хати І поклали варити кугута, рибу та й мовили: «Як цей кугут запіє, а риба здригнеться — то Христос воскресне». Тільки вони де сказали, а кугут запіяв, риба звиргаласи. Вони прибігли до гроба, а гріб був відкритий, Ісуса Христа не було. Ангели прийшли за Ним, камінь підоймили і взяли Ного на небо. Тоді вороги почали кидати каміння в гріб, і їм верталися галунки (крашанки)...

До четверга мали бути приготовленими уже й галунки, писанки, мальованки, які готувалися уже від самого Білого тижня. Про їх виникнення є чимало легенд.

Ті, що розповіла бабуся Парасковея:

— Коли Ісусика, Спасителя нашого солоденького, вели на Голгофу і Він тяжко ніс свій хрест, вороги насміювалися З Него, кидали у лице камінням, груддєм, а маленькі діточки, які дуже і дуже його любили, бігли попереду та збирали усе те в пазушки, би менше лишалоси ворогам. А як висипали із пазушки від дороги май в діл, то вже не каміння та груддя то було, а красно розписані яєчка. Так Матінка Господня віддячувала їм за великий пошанівок до її Сина. А кожний Християнський чоловік писанки пише відтоді, аби не забувати собі самому та й ближньому нагадувати, що Господнє Писання збувається і збудеться до кінця...

Мальованка...

— Коли Ісусика нашого засудили до страти, то Матір Божа сподівалася випросити Йго у того ката-царя. Взяла вона кошельчик яєць (нічого більше не мала — бідною була) та й пішла мити його пороги. Схилилася коло Пілатових ніг, сльози течуть, а тут їй Голос Небесний промовляє: «Жоно, встань і очі на дар свій зведи!»

Глянула, а кожне яєчко цвітами вкрите, вишеньками, сливками, ягідками... А Голос їй мовить: «Син твій первородний смертю своєю вертає цвіт усякому життю, викупує вічність».

Устала Матінка Божа, сльози свої витерла і пішла. А люди відтоді мальованку малюют, вона нагадує кожному, хто їм у дар дав вічне життя...

Роблячи ту чи іншу справу, кожен подумки слідував мученицьким шляхом Христа. Це засвідчують записані від ваших дідів та прадідів молитви-примовки.

«Сину Божий, най Ті Господь поможе Чашу ту спити, би навіки ожити...» І як підтримка: «Чашу ту сп'єш — навіки ожиєш та й прийдеш нас судити — діла наші си дивити...»

Як величальне:

Господи, очисти мою душу, бо согрішила-сми дуже.

Поможи так ходити, би лиш Тобі служити.

За моє спасіння Твоє тяжке терпіння.

П'ятниця — день страти Христової — була суха: нічого не тільки не їли, а й не пили води. Навіть худібки, аби в день цей рула (кричала), не годували.

Увечері йшли до плащаниці — «Тіла Христового».

Плащаницею називають полотно, в яке був загорнутий Ісус після зняття з хреста. Під час воскресіння на ньому залишився відбиток Його образу (як стверджують уже й учені) шляхом великого випромінювання. Перемальований, він є тепер у кожному храмі: лежить Христос на повен зріст, і кожен до нього вклякає.

Повернувшись, мама розчиняла на паски для живих. Тато, запаливши коло «Тіла Господнього» свічу, невгасно мусить принести її аж додому, аби не вгасла до його родини Господня любов.

Ранком, ще вдосвіта, у печі палахкотить вогонь. У бляжечках виструнчуються пишно паски та пасочки: і скільки для посвячення, і скільки для їди, і скільки у дарунок коло церквочки бідним та незаможним дати, і скільки для родини та друзів з пасками ходити.

Перед тим, як збирати Великодній кошелик, бабуся чи дідусь ступає у хату з бесагами, перекинутими через плече (двома зшитими торбинами).

Сідає на постіль, «би все добре сідало», і кличе здолини по старшинству (за найменших).

Петрику сорочечка і штанці, Марічці — сорочечка і спідничка, Василю — кучемка, кептарик, Саншірці — капці та хустина, мамі — хустка та чоботи, татові — новенький сардак...

Кожному щось мусило бути, бо оновлюється земля, Христовою кровію освячена, так іде оновлення у кожній хаті.

Протягом цілого року складався грейцарик до грейцаря для Великоднього оновлення.

Бо прийде нещастя. Бідним родинам, де оновлення людина не могла зробити для діток своїх сама, село спомагало, інакше можна не обминути біди — якоїсь смерчі, посухи.

— Дякувать вам, дідику (тату), що ня не забули, най і вас Госпідь сохранит,— цілували старійшину в руку. Великоднє складали у хату велику на драгаль (жердину) і знову бралися до роботи. Бо до Великоднього кошелика кожен мав прикласти свою руку, би другого Великодня си дочеката.

На дно старійшини родини опускали дві великі паски, би пара була при хаті. Паски ті уквітчані хрестом, голубами (на благодать, на мир), потім — скільки у хаті ще душечок — стільки треба покласти малих пасочок (кожен своєю рукою). А як хтось із родини на чужині — кликали замість тієї руки руку подорожнього, «би хатній май борзо додому вернувся».

Тепер так же опускали яєчка: старійшини — галунки, тато і мама — писанки, дитятка — по мальованці. .

Коли скінчили на своїх — ставили до кошелика «на поману», адже будуть коло церкви убогі та сиротята: не потурбуєшся про них — Господь забуде про тебе.

Відтак — все, що людина споживає: сало, ковбасу, часник, сир, масло, сіль, цибулю, хрін, аби все тоте, Господом переблагословенне, малося щоденно при хаті. Додавалася зсукана передвеликодня свічка, яка буде надалі від боли, від грому та усякого іншого нещастя. Накривалося усе те рушником, де красувався під хрестом напис, що таки воскрес.

Тоді мати виймала з печі паски «на померлих», які при збиранні кошика засувалися у піч. Виклавши на лаві та накривши довгим рушником, випроваджувалася родина до Божого дому. На цілу ніч, бо хто у цю ніченьку не спить, той вік собі надточує.

О дванадцятій ночі відчиняв панотець царські ворота, доходив в святковім облачінні і урочисто, мов пронизуючи струмом, сповіщав:

— Христос воскрес!

— Воістинно воскрес! — відповідали йому миром і слідували за хоругвами тричі довкола церкви, під грімкий перелив веселих дзвонів, які досі у смутку мовчали.

Христос воскрес — Спаситель світа,

Возвеселись, старий і діти,

Возвеселися, душко кожна,

Тепер журитися не можна.

Бо як чоловік тепер си жури,

То наш Ісусик брови хмури,

Бо як дитя тепер не скаче,

То в Матір Божой серце плаче,—

вилунювало селом, як верталися із церкви з освяченими пасками. Приходили додому, а на столі — біла скатертина, лави застелені новими святошними налавниками.

Господиня іде дати дори усьому живому, що є коло хати, господар прокурює ладаном двір.

Бабуся наливає у миску води, ставить три галунки (крашанки), три монети (магічна сила трійці), вмивається, а потім до мисочки підходять по старшинству. Би рум'яні були, кровію Христовою причащені, би при грошах, достатках...

Гроші та галунки діставалися найменшому, хто вмивався наостанку. Він передаровував старійшині: аби довгий вік мав, аби дід чи бабуся щастя по відході йому передали.

Спочатку куштується пасочки, яйця, а далі вже все решту. Линуть величаючі Господа пісні, бо, навіть і якби мрець був у хаті, сумувати не можна. Бо що то за біда на рівні світової радості — Христос смертю смерть подолав: вивільнив душі від відповідальності за первородний (Євин) гріх, пекло розімкнув, душі на волю випустив, до себе забере, до раю...

По розговінні старина ішла з пасками, що випікала «на померлих», до їх вічного спочивку. Молоді поспішали на колиску, біля якої полум'яніло вогнище. Колиску споруджували за три дні до Великодня на кожному куті парубки. У знак того, що повісився Іуда.

— Най віє вітер! — пробували, чи добра. А вогонь — щоб не приставало до тих, хто колисатися буде, Іудине зло.

У понеділок святкування продовжувалось. Хлопці обливали дівчат, би врода не в'янула, отримуючи за це мальованку, у вівторок дівчата обливали хлопців, би їм хазяйство велося. Тривали розваги, лунали пісні.

Вознесіння Христове

— Як наш Ісусик вознісся по сороковій днині воскресіння Свого на небеса, так і кожна душечка туди вознесеться,— розтлумачує нам виникнення свята Вознесіння Господнього Магдалина Беженар. А далі провадить: — Вознесенська днина святкується завжди в четвер. Зі сходом сонця в довгих білих полотняних сорочках виходили надвір старі і малі із вигуком: «Вознісся!»

Вознісся Христос — возносилися за Ним і відпущені додому із пекла душі: по воскресінні Своєму Христос пекло відімкнув, де каралися за первородний гріх (Адама і Єви). Але хтось міг заховатися, не відійти, наробити відтак усілякої шкоди. То старі, сивочолі, статечні діди ішли в хлів боронити худобину, поплескуючи її прутиком від Вербної неділі. Бабусі свіжим вербовим гіллям відмітали від порога, щоб усіляка нечисть хати не трималася.

Ідучи до храму Божого, проказувалось: «Най все зле за мною йде. Я си верну, а зле най си не вертає...»

А що за зле? Христос, по воскресінню Своєму, лиш праведні душі освободив. А хто нагрішив — там мав си лишати. Та разом з праведником і неправедник якийсь ловко проскочити міг. Ясненько, що не хочеться йому си вертати у вогник пекельний, то десь ловчиться си залишити, си приховати, щисті від родини відтак смоктати...

То для такого ладан І полин був: ладаном курили, полином трусили, а відтак говорили: «Зась тобі до мого життя, коли сам грішив, зась!»

По обідній порі на цвинтар ішли — душі на небо проводжали. Бо відпроваджувалася душа за Ісусом від своєї вічної хати. Отож складали у бесаги калачі, свічки, мисочки та усілякі страви. На могилах розстеляли рушники, і починалася помана — поминальний обід. За померлу душу дарувалися не тільки наповнені фруктами мисочки, а й усе, що можна було подарувати: постольці, сорочечки, чобітки чи кожушина... Чим більше буде радості з тої помани, тим легше буде тому, хто її зробив. Адже — «хто померлого не шанує, тому Бог довгого віку не дарує, хворість посилає, від нещасть не оберігає».

Дітей у цей день на цвинтар не брали, «би злий дух, що скрізь затаїтися норовить, не причепивсь». Але у дітей були свої ритуальні забави. Вони йшли до Дереглуя, брали з берега глини, ліпили калачики, свічечки, мисочки, наповняли їх «стравами», робили поминальний стіл...

Була у наших бабусь-прабабусь, коли ще були маленькими, і спеціальна Вознесенська співанка. Виконувалася непросто: діточки ліпили із глини голубів, забивали на сухий патик, йшли дорогами, полями і співали:

Душка, душка, не заблудиси —

На Божу пташку подивися:

Як ти дуже си струдила,

Вона возьме тя на крила,

Понесе тя аж до Бога,

Бо знакома їй дорога.

— Голуби — то посланці Господні,— повідують сьогоднішні бабусі. — Святий Дух спускається по Божій волі У формі голуба. Тому голуби — птахи миру. В дитячих руках ці пташки мали поміч подати душі, яка, може, заблудилася чи, може, зла сила зловила...

Дівки і парубки, які теж на цвинтар не йшли, спужували (злякували) душі померлих з саду, цвіту, води, трави. Ходячи, сплескували у долоні, проказуючи: «Може, си заблудила — виходи!»

Ми перестали вірити в існування душі. Нам довго і настирливо вдовблювали у голову, що нема ні Бога, ні чорта, ані душі. Ми часто і не підозрюємо, де розташовані родові могили, як звати діда-прадіда, бабусю-прабабусю. «А навіщо туди ходити? Що мрець мені дасть?» — чуєш у відповідь.

А мрець дає багато, коли ми, як вчили наші предки, не згадуємо його, не молимося за спокій його душі. Душа тоді змушена сіпати живого: починаються невдачі, ціла низка хвороб... — стверджують старожили, як і оповідають: «А прийде на світ цей наш Ісусик у славі великій, як і вознісся: на тій же сліпучій хмарі, на якій возносився у небо став з-перед очей учеників своїх апостолів. І стане вершити над нами свій суд, і будемо відходити у Царство Небесне, хто куди заслужив».

На Вознесіння дочки із глеком ходили до ріки по воду і зливали над коритом, у якому заміс робився на хліб, татові ноги: за те, що «землю місили, дітей до людей доводили, би ще довго по світі ходили».

Мати клала опісля глек у корито, тифурила (здіймала) корито перед собою, роблячи по хаті проти сонця петлю (обходячи кімнату): відв'язувала старійшину роду від смерті, би ще трохи пожив, потоптав рясту...

На Вознесіння правилися молебні на роздоріжжях, би нечестивець душу яку у дорозі не перехопив (не було нагальної смерті).

Телятку насували на голову відро, з яким мусило побігати, походити, «тоді нечисте з води до двору не приступало».

На Вознесіння всякі відьми, чаклунки з розпущеним волоссям та голі в куті між дверима та піччю на долівці невидимо сиділи, «бо міг їх грім вбити». Туди виливали відвар полину. «Згиньте, нечисті, би від вас не гірчіло!» — казали.

Селом ходив і співав Вознесенський хор, який щорічно готував співанки тільки для цього свята. Співали по вулицях, не зближалися ні до якої господини. Люди з дворів виходили, кидали на мідний таріль пожертву, обов'язково монетами — «нечистому на ланцюг, би по душі Господні не грабився (поспішав)». Гроші Вознесенські діставалися гробарям, «бо то є від вічного дому найстарші, найповажніші пани... Би добре хату поклали (якісно поховали)».

Мама сестер зв'язувала косами докупи, би близько одна від одної долю знайшли.

Жінки скубали з лану по горсточці прядива і, тримаючи його в правій руці, петляли полем з ним «равлика» (півцифри 8, розрізаної навскіс) — «би чари ніякі приблизитися не могли».

Ту мичку м'яли у руках, ввечері вплітали у косу (би чоловік інших не видів), а вранці кидали напроти хати через тин, прокрикуючи: «Киц!» — мов виганяли кота. І гнали-таки — нечисту силу, яка могла чарами надійти, різними навроками, наговорами.

Або брали від мерця глини (з жіночої могили, родової, найдревнішої), від ніг, зліва. Затиснувши у правиці, обходили судженого тричі проти сонця — би чари ніякі над ним сили не мали.

Голими у ставку купалися, вихором крутячись на середині, спльовуючи весь час через ліве плече, «би все лихе від нечистого, що придбане почерез люди, відійшло».

Сивіючі, у білому та розперезані, складали руки долонями навхрест над головою і кричали: «Осанна!» Так ходили по вранішній росі, закликаючи у супутники Матір Божу,— зцілялись від бід.

Якщо була закладена нова хата і стриміло бантиння без покрівлі — припрошали по бантинню до верхівки полізти старезного діда. Якщо це вдавалось — хата від нещасть ніби закодована.

Якщо у цей день впаде з столу чи з рук крихта хліба, казали, що вона на злі духи пішла. Брали віника, махали над головою, проказуючи: «Я нечистого не годую, сам відібрав. Господи, прости!» Здіймали той кусень і кидали у свячену воду, а відтак виливали рибкам у ріку чи став. Бо як нечистого у цей день погодуєш, то вже не відчепиться від тебе повік. «Того щезника і дітим своїм передаш, І скотину буде мучити, і лихо на поле накликати...»

Святий Юрій на коні їде

— Якщо святий Дмитрій землю на праведний спочинок замикає, то шостого травня розмикає її для нового життя, нової роботи Побідоносець Юрій,— спрямовує наш погляд на ікону, де юний лицар на білому коні списом забиває Дракона, поважний та розважливий дідусь Іван Карча.

Іконопис на древньому дереві перейшов ще від діда-прадіда. Від діда-прадіда знає наш співбесідник і Юрієву історію: на цьому зображенні святий великомученик Юрій перемагає поганську силу, а тому найчастіше призивають його, коли треба подолати зло.

І йде оповідь, як святий Юрій загинув у Нікомедії (Малій Азії) року 303 по Христу, як врятував невинну дівчину у лівійських степах, що за поганським звичаєм була принесена у жертву драконові.

А тепер на свій день святий Юрій на коні їде, а де його кінь ступає, там земля си розтворяє, Господом си благословляє — кожна травиночка, кожна деревиночка...

До Юрія, якою б пишною та соковитою не була трава,— не можна було її торкати, ані скотину на неї випускати, бо, як потривожиш землю, земля не забуде потривожити тебе. І не буде взяте від неї на споживу ні скотині, ані тому господареві, що супокій землі порунтав (потривожив),— твердять старожили.

Весна в нас стрічається, як зацвітає дерен — Боже дерево, але наступила вона уже з Юрієм. Тому до Юрія нічого в землю не садили, та й не орали навіть, «бо Юрій потому може вбити на садовині цвіт»,— казали.

А що до Юрія господа сон землі не тривожила, а ревно оберігала, то, аби дати про це Юрієві знак, напередодні його свята ґазда виставляв на воротях лакату (замок): квадратові кицьки свіжовикопаної землі, куди вбивав вербовий прутик. Саме почерез кицьки святий Юрій грунти його відмикав. Би рясно родили, би велася всяка садовина.

Кицьки приходив обкурювати по службі Божій священик. Йому за те давали в пожертву сирний калач: би при хлібі господа була, би вівці та корови на паші надій не втрачали. Збір той нарешті перевозили до найближчого реджіменту (військової частини), пан капітан роздавав його своїм жовнірикам, «би кулька не взяла». Юрій-Побідоносець був покровителем і вояків.

Та й мати, яка мала при хаті майбутнього жовніра, йшла до схід сонця, назбирувала однойменних квіток, що на Юрія якраз зацвітали.

— Абись модним був, як самий Юрій, таку ж славу велику та Божу ласку мав. Би куля тя не взяла, вода не приймила, вогонь минув, а ангель-хоронитель на своїх крилах тримав. Би зла дівка тебе си не вчепила, вік твій не збавила, до сорому не привела,— сипала на сина зелом.

На день святого Юрія мався закон зелом рідних усіх обсипати. Воно тоді має велику силу — перемагає всіляке зло.

— Преподобний Юрію на золотому коні, у золотому плащі, що наверху сидиш, вдолину дивишся! Дай мені руков своєю зозульчиних чобітків, би довгий вік роду мому зозуленька накувала,— схилялася над квіткою дівчина. А відтак — до пулярчиків (пастухової сумки): — Пулярчиків вділи, би при грошах була,— знову поклін. До чистотілу: — Беру з твого позволу і чистячок, на кіко челяді є в родині (душ), бих не мали на собі і в собі ніякого ганчу.

Далі шукалося нежалкої кропиви, що до Юрія убиралася в різні кольори:

— Як цвіт цей усякі кольори має, так най на душі моїй музика грає. Най вона ніколи не жалить нікого — ні словом, ні помислом, ні ділом.

Нарешті рвалося цвіту, який під руки потрапив, «би цвіло життя, як трава зацвітає, але трава си коси, цвіт відцвітає, а життя най — ні».

І ось промені сонця вказалися з-за горизонту.

— Вставай Юрія стрічати, бих щастя не проспав! — била мати по обличчю тим польовим букетом дітей. А коли вони вставали, то йшли до найближчого проточного джерела- оберега вмиватися, би потім Юрія повитати.

Ставали на воротях, правицею торкали землю і закликали:

— Юрію у золотому плащі, на золотому коні, пролети і над цев хатою, бих була багатою! Золотими ключами землю втвори, а нечистого конем розтопчи, най з всього свяченого І грішного гине.

Бабуся омивала свяченою водою собі лице і осипала первоквітом онуку:

— Як ці цвіти красні, най буде твоя доля ясна. Най князь тя найде, славний, як Юрій, моцний, як його кінь, хосенний, як його шабля. Від навроків, від злих оків, від дурного слова, лихого норова, на тіло, на дух, на вік.

А як дівка мала каваліра, то подібне квіткове освячення чекало і його, як ввечері приходив під порту. Проте зважувалася на це не кожна, аби потім поміж народом не чути: «Вона його осипала, а він її не взяв».

Юрієвському квітковому осипанню надавалася велика вага: очищене духом Побідоносця зело у понятті наших предків набирало здатності очищати і тіло, і душу, і кров, застерігати від чарів, найрізноманітнішого наслання, навроків.

У молитвах, співанках просили Юрія стати покровителем від різного ворожбитства, нечистої сили.

Дівчата гірляндами із стебелець кульбаби обвішували смереку, аби суперниця влади над ними не мала. Сміливіші ловили і затискали між великим і суміжним пальцями ящірку, «би мати верх над чоловіком». Також котра видряпається на височенного дуба — осідлає характер мужа... Хлопці пропливали під водою, петляючи, на протилежний берег ріки, щоб відчепитися ступаючої за п'ятами напасті. Дівчата клали судженому на голову з дубового гілля вінок, би розлука від кулі не прийшла.

На Юрія розділяли овець з малятами і гнали їх в стину, вперше випускали худібку із стайні на пасовище. І, щоб ніхто Божу твар зурочити не міг, малята із-над воріт, як голуби, посипали її потертою шуткою (освяченою на Вербну неділю вербою).

— Ця шутка до Христа-Спасителя си тулила, то най си тули до вас, від утопи (зла) усякої спасає,— проказували.

Далі господар похльостував путами із ніг мерця:

— Як той си не підойми, кого цей курмей (мотузка) в'язав, так ніяка гадина до вас си причепити не зможе. Як той води не подаст, кого ця курмиєна в'язала, так ніяка гадина з вас не зможе взяти і цівочки білини (молока). Як той, кого ця курмиєна в'язала, нікому вже хосену не зроби, так ніяка гадина нічого не зможе подіяти з вами,— слідувало замовляння.

Мотузку спалювали, а попіл розвіювали на штири кінці, «щоб з ніякого боку лихо до скотини не прийшло».

Якщо чоловік жінку мав за щось, а жінка — чоловіка, то на Юрія дарували одне одному обнови, аби оновлювалося в хаті на добре життя, би добрі стосунки між ними не старіли.

Вважалося, що Юрій сприяє множенню чоловічої сили, то жінка могла потайки виходити зі сходом сонця до Юрія з своїм проханням: «Дихни на мого, Юрію пресвятий, най буде в него сила, як в ногах, так і в руках, як в голові, так і в плечах, І в тому, що діти чини».

Святий Юрій мовби окрилював землю, і все підіймалося із землі душею, росло. З хоругвами обходили поля — вітали Побідоносця, опускали на воду вербові вінки, би літо добре квітчалося, пастухи вителенчували у вербові сопілки, «би шкода до кошари си не пхала», бабусі чіпляли червоні бавни на сливу, би рід обминув сміх (ганьба).

На Юрія червоною бавною спутували коням ноги, би їх нечистий ночами не сідлав.

На Юрія, якщо гарна днина, жито ґречно споловіє.

Бабусі та дідусі всідалися чинно проти сонця на призьбі — «щастя до хати зазивали». А внученята, поначіплюючи дзвіночків на сухі патики, викалатували, співаючи:

Дзень-дзень-дзень — світ калатає,

То святий Юрій земню втворяє,

Земню втворяє по Божій волі,

Госпідь предобрий нам зичи долі.

Проснулу земню ми повитаєм,

Три рази низько їй си вклоняєм.

Три рази ниць ми — та ще й по штири —

Аби вділила земня нам сили.

А тут вливалося статечне, газдів:

Ішли лугом чобаники — файну стину (отару) гнали,

Два спереду, два назаді в сопівочку грали.

Си з'явила чорна хмара та й на земню впала,

Си розлила крута водіж (вода) — і стина пропала.

Си з'явив тут святий Юрій на білому коні

Та й зібрав він страшну водіж у свої долоні.

Си з'явив тут святий Юрій та й не дав пропасти:

— Дай вам Боже, чобаники, файну стину пасти.

Якщо святим Юрієм відмикалася земля, то будилася і її кров — вода. Юріївської води із ріки принести та білі груди нею вмити — нечистий буде варуватися (остерігатися) тебе. Юріївської води під корінь ліліяку (бузку) налити — лихо стягуватиме з передхати (подвір'я).

На березі ріки розкладалося вогнище, і починалося «гнуздання вогню», як Юрій свого коня гнуздає. Бо вогонь лиш того боїться, хто може його впрягти (гарно перестрибнути), значить, біди від вогню тоді не бійся.

А дівчата просили святого Юрія загнуздати того, хто в душу впав, посилаючи Побідоносцю пристрасні молитви та тулячи до образу свічі.

Зелена неділя

Натовп з хоругвами обходить поля, межі, городи:

— Благослови, Боже, святий хліб, най файно родить! — зганяв з зелені руйнівну силу кадильницею священик.

До груш, яблунь, слив та усякої іншої плодючої деревини підходили дівчата і чіпляли з голів своїх віночки, «би Бог благословив і самим плодючими стати».

Це було в неділю, після служби Божої. А в суботу, напередодні, кожен ішов липи рвати, найменшенький кутик нею обтикати, місця там нявкам та іншій нечисті не давати.

А що означає Зелена неділя?

Старенькі бабусі оповідали нам так:

— Сорок день по Своєму воскресінні наш Ісусик дорогий ходив ще землею. По сороковій днині вознісся на небо. А коли вознісся, то на апостолів Своїх Дух Святий опустив, аби мали вони таку саму силу, як Він.

Опускався Дух Святий на апостолів, а у той час землею розливалася превелика благодать. Від тої благодаті очевидячки розбуянювалась усіляка зелень. Ставалося усе те у недільку Божу. І стала тота неділька іменуватися Зеленою... Святкуємо ми її на п'ятдесяту днину по Великодню, тому цю днину ще називають і п'ятдесятницею.

Від буйства живильного, що вивировувалося у зелень, могли навіть оживати мерці, пробуджуватися русалки, дух їх міг пхатися абсолютно в усе, аби чоловікові мирному, що Господа чтить, понашкоджувати, то чоловік Божий всяку ту нечисть липою жене.

В воду її кине, би нявча кістка не зробиласи тому, хто приступатиме до води, гроби липою пообтикає, би праведні душі біди від неправедних не зазнали. Бо від Зеленої неділі аж по наступну — нявчин великдень.

А нявки — то ті, що в земни стоя, Богови си не моля, над світом літают, а до раю си не пхают: душі убійників, потоплеників, повішеників, нехрещених дітей...

Надворі той тиждень не треба вмиватися чи десь купатись, не можна там спати, бо «си причепи нявка і може си не відчепити».

А ще нявками си поробили ті, що молоко від корів відбирали, з нечистим си знали. То і тепер вони можуть з корови чи з вівці молоко зіссати, до бідної животини навічно пристати. То з дев'яти меж зілля рвали, ним животину у суботу ввечері годували, би до неї нявки не пристали.

Ходила «чиста» жінка (стара бабуся) до схід сонця на межі, збирала у поділ розперезаної сорочки усякого зела й розстеляла його на межі своїй, би сонце її перебрало, би лихо межу не перейшло.

А в липи крачків просили теж «чисті» жінки:

— Моя помічнице, моя поріднице, коло хати стоїш (липа росла коло кожної хати), все видиш, не йдут тя з сокирою рубати, а помочі просити, там відітнут, де ти покажеш.

Моцний хлопак ліз на дерево і відтинав, що бабусі липа показала.

Як си скінчи нявчин тиждень — липу в понедівник до схід сонця збирают, вона, сарака, на себе всю нечисть взяла (навіть як люди си сваря в хаті, липа то все на себе збирає, тому біля кожного дому — як оберіг; з неї роблять ложки, сопівку).

Зібравши, в вогонь її пхали і так при тому казали: «Дякувать тобі, деревце Боже, що ти нещисті від мене відганяло і почерез мене зів'яло. Йди в вогонь, а почерез вогонь — до раю, а той злий дух, що на тобі, най горит...»

Ніхто без мови до дерева чи квітки їх не рвав, не зневажав, бо і в них Господня душа стоїт, то треба в них помочі попросити, би не обізлити.

Зелена неділя — то свято Трійці (Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого), отож і празникувалося аж три дні! В четвер випікали різну поману (калачики, з якими в неділю чи у суботу ішли до померлих), дівчата звивали вінки, з якими мали ходити аж до неділі, «би нявки над ними верха не мали», в п'ятницю бралися за вишивання на чоловічих сорочках, «би до них нявки си не пхали (не тягнуло на зраду)», в суботу до полудня визолювали (попелом ошпареним вимивали) цебер, «би все зле, що налипло за рік, відійшло». В неділю в усього, що волею Господньою благословлялось, сили просилось.

У гурті дітей відбувалася ритуальна гра-діалог:

— Камінь-камінь, що ти даєш?

— Твердість.—Дай і мені.

— Наклонися і бери.

— Земле-земле, що ти даєш?

— Мудрість.

— Вділи і мені.

— На.

— Вода-вода, що ти даєш?

— Спокій.

— Дай і мені.

— Приляж.

— Вогонь-вогонь, що ти даєш?

— Живність.

— Дай і мені.

— Простягни руки.

— Небо-небо, що ти даєш?

— Силу.

— Наповни нею мене.

— Розтвори душу.

— Звізди-звізди, що ви даєте?

— Розвагу на всяке діло.

— Дайте і мені.

— Стій і чекай.

— Місяцю-місяцю, що ти даєш?

— Раду.

— Дай і мені.

— Сонце-сонце, що ти даєш?

— Вічність.

— Дай і мені.

І закінчується, піднявши до неба руки: «Дух Божий на все зійшов, а все си перелило в мене».

Тоді зверталися уже до зеленобуйства дерев: «Свічі зелені, для неба землею запалені, вділіт мені вашої кріпости, вашої моці, що надходи з землі і йде від Бога».

Кожен звертався до дерева свого, яке садили на честь його появи на світ.

Звучали й інші ритуальні ігри та співанки. Найхарактерніше для юні — на Зелену неділю дівча, що переросло у дівку, вперше виряджали на данец. В кодах та у вінку, в червоній із корункою (мережкою) сукні, перший танок вона танцювала з калфою — верховодою серед парубків. У ту днину варуваласи не прострипіти жодного танцю — втрати матиме у судьбі.

Дівчата, котрі хотіли крепше приятелювати на Зелену неділю, обмінювалися снізками з клукічки, «би той, що си не каже, між ними си не впхав». Парубки, обхопившись обіруч за дідову чи прадідову киржу, перестрибували ЇЇ, аби сила не сохла. Молодиці стелили кептарики вовною на зелену травицю, би в поперек щось си не пхало.

У кого болящі очі, з першими променями сонця (саме в цей час Дух Святий зійшов на апостолів), збирали росу для їх лікування, примовляючи: «Жива водичко — Божа росичко, Духом Господнім оснащена, капай у цю мисочку (струшувалося в миску полив'яну, червоного кольору). Так, як ти чиста, най си зроби пречисто у болящих очах».

Дітлашня таки пробиралася до ріки «нявків пужати». Із воску виліплювали хрестики, кидали у воду, вигукували: «Де Христос — там сила небесна, а де сила небесна — там нечисті нема!» — і плюскотіли за ними, бо у спекотну днину була охота покупатися чи хоча би почалапкатися у воді.

На нявчиному тижні, у четвер, поминалися усякі убійники. Якщо до звичайного померлого можна було приходити з поманою будь-коли, то поминати убійників та Інших душогубців у іншу днину зарікалось, би лихо на себе не накликати.

Зате у поминальний нявчин четвер нічого в руки не бралося (не робилося), омивався ніж, не розпалювалося вогню, би почерез руки біди потому не мати.

Але добрі нявки (водяник, лісовик, польовик, домовик.) на Зелену неділю задобрювались, «бо як си розгнівают на тебе за щось — нещасна твоя година». Їм липа не шкодила: від нагального тижневого засилля боронила. Отож, як опускали гілочку липи на хвилі, приказували: «Не на водяницю кладу, з нею нічо-сми не маю, а на то нещисті, що краде в неї щисті». На городі, в полі: «Польовичку не чіпляю, бо з нею нічо не маю, забиваю в земню на нещисті, що краде в неї щисті».

В понеділок, вівторок по Зеленій неділі продовжувались молодіжні гуляння. А тато і мама, що відвінували уже і останню дитину, робили собі заново весілля. Кликати не треба було: село знало, де має право відбутися така оказія. Зносили печене-варене та вінки із Божого деревця (жасмину), би Дух Божий довго таку родину не покидав, а у чистоті та здоров'ї тримав на віки вічні.

На Святу (Зелену) неділю бика, барана, вола чи іншу рогату живність прокручували тричі проти сонця, би половик кури не крав. На Зелену неділю вода переливалася у криниці (зачерпнуть відро і виллють назад, безліч разів), би не потрапити під вихор (весілля нечистої сили). На Зелену неділю добре вінчатися — щастя прибавиться молодій парі. На Зелену неділю двоє діток з вербовими гілочками стояли по краях воріт, творячи ними у повітрі літеру «X» (заперечливий знак), і під тим знаком проводилася дихаюча на ладан старина, би, як піде до Господа, не дай Боже, гріхи за собою не взяла.

На Зелену неділю сирітським діточкам дарували найрізноманітніші випічки, би лиха не мати від води. На Зелену неділю парубок замовляв прощальний данец, як думав до Богородиці си женити. Йому з капелюха вибирали маленькі воглиндочки (дзеркальця) і кидали майбутній пані молодій у пазуху, би його очі лиш за ню знали (жінки ті дзеркальця берегли, як талісман, до кінця життя).

На Зелену неділю старі жінки замітали дороги, вулиці, би гадина не вкусила. На Зелену неділю старі діди, взявшись за плечі, обабіч молодіжного майдану виводили аркан, би пута борзо ноги не спутали (не повмирали).

На Зелену неділю парубок ліз на вершечок липи і зрізував звідти гілочку на сопілку, би в лісі мана не водила. Жінки під обід доїли корів, виливаючи молоко котам та собакам, би вигавкували людську злість, що могла надійти до цеї хати.

Котра жінка мала жіночу болу, на Зелену неділю її вистьобували липовими крачками по поясниці (лежала на березі ріки вниз животом) — гадину з неї виганяли (дух хвороби).

На Зелену неділю запалювали три свічі біля отвору у печі, через який виміталася сажа, би дух злий у комині не причаївсь. На Зелену неділю йшли до білого каменя поклін бити, як боліла душа, бо біль на себе перебирав.

На Зелену неділю у ріці топили нечистого, зробленого із синього глемею, тримаючи над ним мітлу з граблями, «би в це село си не пхав».

На Зелену неділю калачі клали на роздоріжжя, де хрести. Таким чином зазивали добрі духи, щоб були оберегами. На Зелену неділю чаклунів купали, якщо дізнавались, що серед селян мешкає такий. Як знався з нечистою силою — здіймалася гроза, блискавиці, вихор: «Божі сили нечистого топили». Та й взагалі, якщо на Зелену неділю дощ, топиться небом лихо...

Та на Івана

Та на Івана, та на Купала

Дівка Марена коду чесала,

Коду чесала, в цвітки вбирала,

На добрий вечір судьбі казала... —

так співали наші бабусі-прабабусі увечері, напередодні Купала, квітчаючи десь на узліссі коси верби на щасливу долю. Квітчали тайкома, би не вгледіли хлопці, а то «судьбу спужают, розженут».

Хоч були у цей вечір у хлопців ще й інші турботи: зілля кинути на стежину, що в'ється від воріт коханої, серед нього — білу лілею, як знак особливої шани та чистоти. Могли вербу біля двору дівочого червоною бавною перевити, «аби знала, що тулиться до цего двору чиясь любá». Могли і віхоть соломи на таку вербу покласти, щоб дуже не пишалася, не гонорилась.

А дівчата, обтикаючи десь далеко вербичку-сестричку, хороводили:

Сестра Марена, слуга Купала,

Білов ногою на роси стала,

На роси стала, в вінок си вбрала,

Правов ручинов звізду подала.

Ту, щасливу, яка віднині має засвітити для кожної.

Так Купало, що у старих писаних джерелах характеризується як поганський бог земних плодів, перетворюється у нас на Купала Івана — Хрестителя Господнього, який купанням у Йордані позбавляв людей гріха.

— Як від Іванового охрещення людська душа діставала особливу силу, так і у день Різдва Святого оцього Пророка Предтечі особливої чарівної сили набирали сонце і вода,— стверджують старожили.

Тому на Івана збиралося на лік усіляке зілля. Тому на Івана й голими качалися по росі, щоб набрати з травички цілющої водички — би всю хворь із себе змити, сили в Івана попросити.

— Чоловіче Господній, Іване, прийди мені у поміч. Як у водах Йорданських Богові належних омивав, так в росах пречистих умий мене, грішного. Розмотай з мене хворь, намотай силу,— проказувалось дванадцять разів, качаючись за годинниковою стрілкою теж разів дванадцять.

Центром Іванівського празникування ставала річка. Село, в якому не було річки, вважалося Богом обділеним селом. «Кров Божа сюди не тече»,— казали люди.

На березі споруджували гойдалки для дорослих і малих, збирали хмиз для вогнища.

Зі сходом сонця ріку «одягали». То були ті, хто важко хворів і хотів збутися недуги. Брали нову-новісіньку, ще не одягнену сорочку на патик і малювали нею над водою хрест:

— Свята водичко, я тя вбираю, а ти ня вмий,— проказували, опускаючи сорочину на воду. — Як ця сорочка десь си зачерипужит (зачепиться), так най зроби і моя бола.

У кого боліла голова — опускали хустки, капелюхи, у кого недужі ноги — панчохи, взуття.

Неподалік, з іншого боку, ставали з патиками здорові. Для того, щоб зловити із води очищуючу пожертву, помолитися за зцілення болящого від боли, висушити річ і носити, як дарунок від Купальської води, що теж стане на поміч.

— Не я сю річ беру — святий Купала дає — на щастя, на здоров'я. Бо святий Іван від усього пан, він усе може,— проказувалося при тім.

Після цієї церемонії на берег приходили хлопці, дівчата. Дівчата у біленьких вишиванках-сорочках, горботках, гладко зачесану голівоньку уквітчував віночок, коса до пояса. Хлопці — у білосніжних повіснянках (довгих, аж до колін, сорочках), гачах (штанях із домотканого полотна), підперезані широкою окравкою. На голові капелюхи, обтикані маленькими дзеркальцями та павиним пір'ям, що переливалося на сонці усілякими барвами.

Забава починалася з хороводу. Бралися за руки і йшли вклонятися воді:

— Йдемо до води, бих не знати біди! — здіймали угору руки.

— Вода від сегодни свята! — вклонялися.

Близько коло хвиль ставали у коло, визначали найповажнішого парубка за Купалу і висували в центр.

Гой Купало-Купалочку,

Ті даємо по віночку,—

здіймали дівчата віночки з голів, складаючи на розкрилені руки «Купала».

А як будем си вертати,

То їх будем розбирати,—

присідали, затуляли долонями очі, а хлопці розкладають по голівоньках відібрані від «Купала» віночки. Звичайно, що не кожній діставався власне її. Такі йшли Купалові робити пожертву — мити у воді білі ноги.

За цей час хтось заховає капці. Знову треба поклонитися Купалові:

— Князю молоденький, поможи...

— Поможу, але мокрим ніжкам дати капці не можу,— чують у відповідь.

Тож бере Купало дівча на руки і несе почерез вогнище — білі ніжки сушити, а відтак кладе на травичку, взуває.

Хлопці довкола вогнища заводять аркан, а відтак розриваються на дві половини і також перестрибують (гнуздають) вогнище, щоб на село блискавка не впала.

Поки почнуться події на березі, хтось старався взяти непочатої води. Принесе додому на злиття воску чи олова тому, хто має страх.

Кладуть у ложку шматок олова чи воску, розплавляють над вогнищем, поки не стане як вода, а при цім примовляють:

— Іване, Іване, стань у поміч, як ставав самому Христу: злий страх з-під серця, з-під грудей, з-під розуму, з-під очей, з-під вух, з-під язика, з-під небеня, з рук, з ніг, з голови і всього тіла. Най раб Господній на ім'я Василь (чи як його звати) си оздорови.

Олово виливалося у посудину з водою, викладалося фігурою того, від чого переляк. А слово:

— Приходить кінь вороний, збирає страх з раба Божого Василя на чорне море, де пси не гавкают, кугути не піют. Амінь!

Вода з вилитим оловом чи воском тут же неслася на благословенну сьогодні Іваном ріку.

Малесенькі діти мали свої забави, співали Купальські пісні. У довгих до п'ят сороченятах виходили до річки. На дівочих голівоньках обов'язково мали триматися віночки з ромашок, би таким же гарним та сонячним сердечко росло та розвивалося у грудях. При збиранні зронялося замовляння: «Божа чічко, спущена Господом на землю для веселости людей, си відорви від земни та й ходи мені на головку. Не щоднини, а на Івана, би з мене зробиласи панна, яка до свого милого файно доросте».

Хлопчики з сухих гілок чи напівпнів споруджували «барана», якого волочили під собою — «їхали». На «роги» чіпляли дзвіночок, яким пужали водяників. А ними, за повір'ями, ставали нехрещені.

Починалася гра:

— Хто то прийшов? Кого Бог післав? — дівчата.

— Войсько. Водяника бити.

— Чим?

— Рогами.

— А що на рогах?

— Божа вість.

— Не треба водяника бити, ми його спужаєм! — шумлять і кричать.

Хлопці через це ловлять дівчаток і тягнуть до води мити, вигукуючи:

— Краса-яса, на Божу благодать!

— Іван Купало у нашому краї знаний більше як Іван Зільник. Бо, крім Юрія, коли мати осипала діток своїх первоцвітом, би гарними та моцними були, зілля дозволялося рвати лиш на Івана. Проте й до цього треба було бути добре приготовленим, би Госпідь не сердився, що рушиш Красу,— мовить бабця Верджінія, що знається на різних коренях, травах. — Дівчина, що збиралася на Івана іти по зілля, мусила перед цим постити сім п'ятниць підряд, би було воно на поміч. Ади, як вона файно просила Зільника: «Зільниченьку-Зільниченьку, на тобі мою рученьку, поведи ня серед поля, нахили ня там, де доля. Дай мні корінь той скопати, би в м'ясниці си віддати».

Зібраним зіллям споліскували волосся, щоб коса на голові, як промінь від сонця, закликала судженого і прив'язувала навіки.

Бабусі-знахарки готувалися до Івана Купали-Зільника ще ретельніше — з Водохреща. Бабця Верджінія звіряє свою тайну, переймлену ще від бабусі, мами:

— Обтикаючи васильком корчажку, у якій на Йордан святиться вода, прикладають лишень червону бавничку, а ми намотували бавничок усілякого цвіту: кіко є в полі квіток.

Дух людини на дух квітки був спрямований ще тоді, як в'язалися бавнички: «В'яжу ці бавнички на всілякі чічочки. Як скропи їх Бог водою — си розв'яжут з бідою. Прийми мою молитву, Боже, най цвіт цей на лік поможе».

— Йой, як то було непросто,— ясніє на виду бабця Верджінія. — Після кожної бавнички матуся приказували бити по сорок поклонів...

Вважали, що скроплена освяченою водою квітка набере у себе більше цілющості. А до неосвяченої доєднатися можуть злі сили, тоді вони і на тебе перейдуть, карати будуть — від семи днів до семи місяців спокою можуть не давати.

А примовка при кропівлі отака:

— Добрий вечір кожній чічкі, що стоїт лицем до нічки. Най собі ще спочиває — дощ на неї накрапає. То не той, що йде із хмари, а такий, що згоне чари. Втікне всяка темна сила, що за зиму приступила. Гу-гу! — лякали силу. — Тікай від цього кропила!

На Великдень давали чічкам дори. Природа пробудилася, пагінці заврунились, і їх «треба Ісусиковим тілом нагодувати»: «Христос воскрес, а із небес задививси вдолину на кожну травину. Сказав мені дори вам дати, щоб своїм тілом нагодувати. Відтепер ви будете рости і без нечистого цвісти. Пречиста Діва над вами літає, від всякого лиха оберігає. Цвітіт серед поля, добра ваша доля».

В ніч з 6 на 7 липня у зільничок відходили до Івана Купала-Зільника суцільні молитви. Кожна присвячувалась окремій квітці, щоб він її «з щирою душею дав, від сирої земни відорвав, диханням своїм засушив, аби то все на лік та на довгий вік».

Так до третіх півнів, «поки не розлітаються з поля оті, що не згадуються при хаті». Тоді зільнички вирушали в путь. Спочатку обов'язково туди, де росте материнка, а потім — до полину. Перед кожною квіткою треба опуститися на коліна і замолитися до неї. З заплющеними очима, простягнутою рукою, «поки сама не відорвеси від земни і Зільник тобі у руки не подаст»,— оповідає бабця Верджінія.

Зільнички знали кожнісіньку квітку на своїм полі. Але не було на меті запастися зіллям про всяк час. Мета була — щоб «сам Купала-Зільник втворив двері до кожного зілля». І якщо удосвіта він тобі її простягнув, то потім можем іти збирати яку тобі треба. Але щоб була найповніша сила — першу має подати Зільник.

Останнім зривали подорожник. Йому належали і заключні слова до Зільника: «Іване-Іване, як видко стане, за цей листок будеш мати вінок».

Додому мусили надійти до схід сонця. З першим променем починали плести вінок, перев'язуючи його Йорданськими та Великодніми бавничками. Вінок несли до річки, пускали на воду. Якщо він швиденько зачепиться біля берега, то Зільник його приймив і на лік благословив усі квітки. А як, пливучи, якась обірвалася, то «цього року зільничка з неї хосену мати не буде».

Вінок чіпляли під іконою, що була над сінешніми дверима знадвору. Він мав Івановим духом благословляти кожну квітку-посестру, що внесеться потім на лік.

— То Марена цвіти на лік благословляла, дух живильний в них переливала, Івана прохала, би зелом земля буяла,— розважує собі бабця Верджінія.

А Марена, виявляється, за уявою наших бабусь-прабабусь,— колишня водяничка, що у водах Йорданських пристановище собі знайшла. Та так Івана за добрість сподобила, що з нявки знову жоною зробилася. Іванові у поміч пішла.

— А на Івановий празник у верби си пхає, зло відвертає, судьбу зазиває, дівкам помагає, то й дівка вербу-Марену у знак віддяки всілякими цвітами обтикає:

Зберу я цвіту зі всього світу, Мареночка,

Вінок звивала та й ніц не спала, ні мліочка,—

виспівували дівчата Марені своє ставлення. А що даєш, то і до тебе вертається,— твердили наші прабабусі.

Саме на Івана Купала-Зільника досвідчені зільнички робили початок у передаванні своєї премудрості тим, кого збиралися полишити у цій справі після себе.

Бабця Верджінія збирається все передати правнучці Ликерці.

— Це подорожник,— гладить сухенькою кістлявою ручкою велике лапате зілля, що любить рости попри дороги, стежки, мовби ставати на поміч зазване всякому прохожому-подорожньому. — Як закривавиться рана — приклади, загоїться.

Показує, як зривати листочки, сушити, заварювати, берегти...

Право на Петра

Гой ще трохи погріхую, потом си покаю,

Бо не впусти святий Петро близько коло раю,—

заводить жартівливу співанку Калина Мігалещиха, а за нею. - Святий Петро стоїть коло раю, у правій рученькі ключі від него тримає, грішника завертає, праведника пропускає...

А чом Господь саме Петрові ключі від раю дав? Бо Петро по-нашому — камінь. Душа його боголюбива, але до грішника тверда, ніякими сльозами-плачами її не зм'якшиш.

А ще апостол Петро — старший посеред учеників Христових, то і всякі забави робилися в цю днину посеред хлопців на старшинство. Була і така, не дуже файна: викопували на толоці рівчак, що мав описувати ніби стіл. А посеред того «стола» копали одну ямку на шип (пляшку)., другу — на порційку.

Дванадцять магарів (парубків) всідалися навкруги по старшинству за народженням, а відтак пили по кругу. Хто сп'янитси май борзо, той вибував. Отож старшим си лишав той, хто дотримав свою янчу (честь) до послідку...

Ця змаганка була між великими фликевами (парубками), шмаркачі (підпарубчаки) тим не занімалиси. Вони бігли наввипередки від дерева до дерева, аби визначити, хто є наймоцний, лізли на найвищий крак, пливли по ріці, хто скорше і дальше пливе. Бо тоді з-поміж чоловічого роду си вибирав старший серед дванадцяти на цілий Божий рік. Навіть самі малі пуцвереньки, що ледве від земни відійшли,— і то мали собі чаш (честь) тримати. Си сходили докупи при помочі мамки чи сестри й си міряли.

— О, наш май величенький, Петро святий йому свої долоньки на головку поклав,— си фодулили (пишалися) ті, чий май кріпкий.

Пастушки всякі в'язали коду червону на роги биків, баранів, би силу не теряли і стада хворіщ не ловиласи.

На Петра дівка дарувала свому кавалєрови шириньку, якщо то в них вже йшло на одруження.

На Петра робили велике гуляння, бо Петро — то князь. Отож і дівка, якій не зацвів барвінок (засиділася у дівках), мала на Петра своє право.

А право було таким: лишень сходило сонце, тато клав її у тачку (дерев'яний візок), а як тата не було, то старший брат а чи свояк. Тачку обтикали краками з липи, би липло до небоги щастя, колесо, ручку переперізували баярками (поясами), які дівка мала носити на своєму стані перед тим. На голову мамка клала їй віночок з васильку. Це значило, що дівка з неї вже мертва, бо з васильком ходили лишень до мерців. На плечах мала рушник, на покриття голови (як буде потреба). Тато віз дівку до хати, де є парубок, ставав під ворітьми і кричав:

— Моя Маринця (чи як звати було) могла би вийти файною ґаздинею коло вашої хати. Даю за нею стільки-то овець, стільки-то грунту, корову...

Син на той крик не виходив, ані тато його. Виходила мама. А як мамки не було, то сестра. А дівка в тачці на той час закривала лице руками. Якщо була згода, то мамка хлопцева здіймала з дівки вінок з васильку і через плечі кидала його, промовляючи: «На болото, на озеро!» А замість того вінка клала дівці на голову рушник. Дівчина відкривала лице, виходила з тачки, вклякала перед хлопцевою мамкою та й проказувала: «Дякувать, що ня спритали»,— та й ішла додому, а тата припрошували у двір, і він договорювався про слово (заручини).

А як незгода — не виходив ніхто. Тато мав право возити свою дочку до заходу сонця. Як ніхто не брав, то чекала їх друга Петрова днина.

Це була ганьба. І звичай цей надійшов до нас від осілих татар ще у шістнадцятому столітті. Навіть кути Татарщина, Турлук збереглись... Надійшов, прижився. Востаннє, як згадують старожили, дівку на тачці возили селом у 1914 році, напередодні першої світової війни.

І співанки дві про це збереглись:

Гой я в ненька, гой я в мамки дочка-одиначка,

Не гадала, не думала, що ня найде тачка.

Гой я в ненька, гой я в мамки та й цвила, як ружа,—

Не гадала, не думала, що не найду мужа.

Гой я в ненька, гой я в мамки в молоці си мила,

Якби знала, що ня найде, була-м си втопила.

...Взагалі-то Петра вважалося ЧОЛОВІЧИМ днем. Тому, напевне, і з боку «перезрілої» дівки у цей день робилася особам чоловічої статі отака честь: ходила сама до них зі сватанням!

Але у цей суто чоловічий день дівчата думали і про те, як прив'язати свого милого міцніше до себе, як зробити так, аби чоловік не дуже клав під своє копито. Отож старалися отієї сили, яка іде від найстаршого з-поміж апостолів, упрохати.

Наперед Петра жінка чоловікові, коли спав, старалася опутати ноги червоною бавничкою, освяченою у церкві на Йордан і яку у Петрівку носила у своїй кісці: «Як мій фіст мене си тримає, так І би ти мене си тримав. Як ця бавничка У моїм фості си тримала, так би мене си тримала твоя душа».

А якщо гулящий, від хати УЖЕ тікає, то рушничком, яким витирався у Петрівку, діткнутися на Петра мерця і поставити на роздоріжжі на хрест (хрест покрити). Як хтось лиш возьме той рушник до вжитку — стане спутаним чоловік, хати своєї триматися буде.

А от щоб князьок сам до воріт прийшов та в ноги си вклонив, би дівку, не дай Боже, на Петра попід хати не возили,— то про це загоді думала матуся. З того, кого мітила у зяті, на Петра брала знак (ниточку якусь) і разом зі знаком та дівкою копала собаці під буду, «аби він стеріг та до шлюбу припарував».

Особливої шани у цей день удостоювалися батько, дідусь, старійшина роду.

— Після служби Божої старійшину мусили іти повитати, повіншувати,— каже бабуся. — Перваки (двоюрідні), по-третім, по-четвертім (троюрідні і далі), сплітали дубовий вінок, чіпляли до нього два рушники і рушали... А на тих рушниках по стеблині барвінку вишито, би ще довго жив та ряст мило та любо під собою топтав.

Кожна родина робила вінок від себе, а сходились, коли сонце на захід, бо перед тим вітали домашніх чоловіків.

Хто прийшов під порту першим, чекав на решту — би гриміло-тучіло — таки мусили прийти. Бо скільки вінків, стільки літ ще йому додают.

Отож як зібралися усі, то під портою зачиналася співанка:

Гой летів сокіл та й соколина —
Вже си зійшласи уся родина.
Гой летів сокіл — сів спочивати,
Ми си зійшли вас повіншувати.
Гой летів сокіл та й зронив перце,
Най пан господар бере сідельце.
Бере сідельце, коня впрягає —
Під самі звізди на нім літає...

Старійшина видиблював з хати. На передхаті, а як добра погода не стоїть — в стодолі, чекав уже приладнаний стіл, винесений із хати великої про таку оказію. Аби надворі Петрового воздуху си набирати.

Вінки з дубового трилисту лягають на голову, а відтак котяться до рамен, а молодиці з своїх трайстів виймають наготовлену страву і споряджають стіл.

Найчастіше саме на Петра вертав парубок дівці шириньку, якщо вже «си розбила їх люба».

На Петра священик освячував сади, би добре дійшли до осені, на Петра йшли жінки до потоку білі ноги мити, натираючи глемеєм, би повінь не забирала коноплі, коли укладають його вимочуватися на дні ріки.

На Петра збирали з дерев останні вишеньки і несли убогим за поману, би і нарік добре родила садовина.

У ніч на Петра зорі падали у криниці і прочищали воду. На Петра курмеями (мотузками) переплутували садовину, би сварки ніколи не було в хаті.

На Петра кільком бджілочкам крилечка підстригали, би вулики ніхто не покрав.

До Петра при будівництві (а воно починалося, як правило, в травні) старалися підняти дах, би дати майстрові за оте з кроквів шириньку і кугута, «би не йшли далі в хаті хвороби по мужскій часті».

На Петра молодіж бралася за руки і творила ланцюг на межах села, би «войни чи якоїсь смерчі не було».

На Петра мати під корінь дуба закопувала з клукічки намисто, би множилася у синів сила.

На Петра два парубки із сусідніх сіл боролися на роздоріжжі, би бійки не було на данци, якогось кровопролиття.

На Петра маленькі діточки мали багато солодких ласощів, би «чупер з голови не падав».

На Петра дзвонили дзвіночки, прив'язані до патиків,— «пужали вовка, би не близився ні літом, ні зимою до кошари».

На Петра душечка кожна ходяча до Божого храму ішла, апостола Петра повітати і славного апостола Павла, що коло него стоїт.

По службі йшли усі на роздоріжжя, які увінчував обов'язково хрест, що благословляв дороги і відвертав вихор (бо крутиться він часто саме там), клали там усілякі знаки (хто що міг), а бідні те відтак розбирали.

... Уляглися пристрасті та повір'я, пов'язані з святом Петра та Павла, що припадає на дванадцяте липня. Мов камінь, який шубовснув у воду і забувсь. Але він є, десь там, на дні. Дрімає...

Ілля калачі везе

Свято Іллі припадає на друге серпня, але про нього не забували і коли засівали землю, і коли готувалися до жнив.

— Святий Ілліє, най зберу, що посію,— прорікалося до великого пророка, народженого за 900 літ перед появою Христа, як лиш ступалося на поле.

А на день, приурочений Іллі, тільки сонце розплющувало очі, як у хату, де є маленькі діти, увіходив хтось з поманою (дарунком — в глиняних розцяцькованих мисочках груші-іллівки — ті, що дозрівали до свята).

— Що маю, те даю, що не мала — дістала. Най ня грім не вб'є, вогонь не злови,— простягували мисочку кожній дитині, бо дитина ще свята душечка і її молитва швидше до Господа дійде.

А діти уже навчені. Тут мало сказати «простибі» (спасибі). Тут треба зразу ж опуститися на колінця і проказати: «Святий Ілліє, велику силу маєш, куди хочеш — шпуряєш (кидаєш). Шпур на рабу Божу Лікерію (чи як звали), би вона зла не мала, ніколи не голодувала, ні тілом, ні душею не слабувала».

Бо ж Ілля не тільки на золотій колісниці їде та дощами, бликавками, громами порядить, а й достаток у господі справує: поле дозирає, рости усьому помагає. В тому, що вродило, є і його сила,— дізнаємось.

Тож, як скінчаться жнива, останній сніп так і стоятиме на полі — дарунок Іллі. За осінь, зиму його роздзьобають птахи, навесні спалять, розсіваючи попіл, промовляючи: «Би дощик коли треба на землю си спустив і би на хату чи на стіжок грім який не вдарив».

А зерно, яке птахи з тих снопів роздзьобали, вони до неба донесуть, куди святий Ілля за велику любов до Господа живим на вогняній колісниці був узятим.

То Ілля те зерно у птахів збирає, докупи зсипає, у небесному млині під золотим каменем меле та в золотій печі калачі пече, а потім їздить на своїй громовій колісниці і ті калачі слухняним діткам роздає. Отож коли гримить-блискотить — лякатися не треба: то Ілля калачі везе. Отож, коли грім гримить, блискавиці рвуться, діточки простягають рученята до неба і кричать: «Святий Ілліє, ми си не боїм, ми тебе людненько (дуже) любимі» А тим, хто любить святого Іллію, він ніколи не зробить зла.

Зло дощі приносили тоді, коли починалися жнива. Тож, перш ніж приступити до жнив, людина била тричі серпом об землю і промовляла:

— Поки цей серп буде в роботі, святий Ілліє, притримай дощ коло себе. Поки зроблене серпом не складу, святий Ілліє, притримай дощ коло себе. Поки зроблене цим серпом не звезу, святий Ілліє, притримай дощ коло себе...

І якщо святий Ілля слухав прохаючого і чув, а чув він тільки добру людину, то в кінці жнив, звідки було зібрано і звезено збіжжя, господар робив обід, приурочений Іллі.

В першу недільну днину по жнивах на лану розстелялися верітки або рушники, на яких мусив бути хоч один буханець із нового урожаю, а також все, що Бог послав: капусняк (м'ясо, зварене в капусті), пироги-завиванці з маком, студенець (холодець), квасоля колочена, галушки (голубці), куряча дзямка з токмаджами (бульйон з лапшею), чистечки (печиво).

Починався той обід, на який були запрошені бідні із церкви (у цю пору наїжджало багато міських бідняків на -(«Іллівські бали») промовою: «Святий Ілліє, як ти мене вчастував, так і я тя частую. З усього, що маю, почерез цю челядину (запрошених) тобі вділяю. Най ця челядина до тебе донесе, би ти не поскупився до мене і нарік».

Запрошені у відповідь: «Дякувать вам, гречним, та з святому Іллії, най і нарік все си збере, що си посіє».

В серпні дозріває, наливається у крижавки капуста. То, щоб головка тужава була та черв усякій у неї не пхався, жінки прохали святого Іллію посприяти цьому. Рано-вранці виходили на грядку, де росте капуста, здіймали з голови (би ніхто не бачив, бо жінка не мала права показуватися з непокритою головою) біленьку хустину і по черзі накривали кожну голівоньку, примовляючи: «І тобі даю, І тобі даю, і тобі — будь тверда, як моя голова. Най ніяка диганія (шкідники) в тя си не пхає, бо тя накриваю. Святий Ілліє, ти видиш це і я — сохрани...»

Ілля — це веселе і радісне свято. А таке веселе та радісне свято мусить мати чимало різних веселих пісень, забав.

Ілля вважався і оберігачем коней, а так як кінь мав від людини велику пошану (навіть був у селі кінський цвинтар), то на свято впрягали коней у воза і просили Іллю проїхатися на тій бричці та своїм гарапником плечі освятити — коням сили дати, щоб ніщо їм пошкодити не могло.

— Святий Ілліє, бричку впрягаю, але не сідаю. Сядь на ню ти та й мої коні переблагослови, бих були як ті, що коло твої брички, би той, що си не згадує його при хаті, силу з них не пив,— лилося у супровід.

Бричка за бричкою котилися центральною дорогою села з складали гарне видовище. Бо і бричка, і коні були барвисто уквітчані, а від зібраних разом бричок був такий гуркіт, ніби сам Ілля уже землею мчав.

Коней заганяли до піни, вдома розпрягали і зібраною піною мастили хребет, бо та піна непроста, а самим Іллею зібрана, значить, нечистий зверху не всядеться.

Котра конина була слаба і її щось їло, то на Іллю їй давали іллєвих грушок: «На тобі з мої долоні то, що мені святий Ілля дав. Він то лиш дітим послушним дає, а я тобі ділю, бо й ти мене слухав, бих цвинтарем ще не пах. Най тобі до Цвинтаря буде така задовга дорога, як грішникові до раю».

На Іллю спостерігається густий зорепад. Святий пророк, що іменем Господнім творив на землі нечувані чудеса, дістав право погашувати життя (адже падає зірка — хтось помирає). Отож перед Іллієм ішло прохання: «Не погаси мою зірничку, най ще горит, а я тобі дам віхоть на вогонь». Віхоть соломи несли на роздоріжжя І там опівночі спалювали, танцюючи довкола та вигукуючи: «На зірничку!» А на головах вінок з колосків. Танцювали, поки не зірветься якийсь колосок: значить, пішла пожертва...

Діти до семи років, душечки Божі, у цьому дійстві участі не брали, хіба йшли замість немічної старини — кидали віхоть соломи і:

— Святий Ілліє, не беріт з хати старину, най нас гріє! — За це отримували три пішкоті (пряники).

Від Івана Зільника до Іллі вважалася цілющою роса. Тому немічні та хворі вмивалися та купалися росою. Або закутувалися у росяне простирадло, яке залишалося на поляні на ніч. Якщо хвора печінка — струшували на себе росу з кукурудзи, ходячи поміж ряди. Якщо безсилий — з виноградового листя, якщо обсідали хвороби, що іменуються жіночими, йшла у поміч роса з петрушки. Роса з цвіту картоплі — на болящі ноги, з малини та моркви — на очі, цибулі — щоб не мучила голова...

Проказувалось: «Стою, як мамка родили (голим), бих таким заздоровим си зробив. Свята росичко, зчисти мене, омий від боли тою силою, що святий Іллія з Предтечею Іваном на тебе кладут. Не ганьблю себе від добра, а від нещастя».

Ілля на землю ступив, замкнув росу, зробив її холодною, і відтепер вона уже не на лік. А той, хто росою покористав, робив на Іллю дарунок — сорочку.

Після Іллі заборонялося купатися у ріці, тож проводилося прощання з водою. Бо по Іллі смертельна зоря на води паде й кусає тіло. Хлопці водою проносили з берега на берег дівчат, би смерть їх не скупала, а дівчата оперізували їм капелюхи червоною бавною, яка нарешті спускалася по течії, би «кровцю червону вода не ссала».

Статечні газди найбільше пильнувались до неба: хмари зранку — врожай на ранній посів, в обід — на середній, надвечір — пізній. А добре би й цілу днину...

Так як Ілля покровитель і хліборобства, у його днину при застіллях звучали приурочені йому пісні:

А в господаря повні кошниці, гей дай Боже,
Насипав Госпідь всякий пашниці, гей дай Боже.
А три агнелі то пилували, гей дай Боже,
Би всяка потворь (нечисть) за то не знала, гей дай Боже.
А в господаря стирти і стоги, гей дай Боже,
Поки си склали — струдились ноги, гей дай Боже.
Поки си склали — струдились руки, гей дай Боже,
Дай Боже вініт (користь) з отої муки, гей дай Боже.
Дай Боже вініт усьому роду, гей дай Боже,
Святий Ілля відверне шкоду, гей дай Боже.

З цією співанкою можна було віншувати господарів від хати до хати, як з колядою.

Якщо на Іллю грім вдарив — відверне шкоду. Повінь — на вимирання людей.

На Іллю вінок із колосся клали на образи, як дар Господу. Ранньою весною теребили і зерно розкидали на Божих пташок: би родило рясно.

Глину з-під церкви на Іллю ковтали, би не в'явали руки.

На Іллю діди вбирали нові гачі, би ноги й до нарік по світу носили. На Іллю як вказувались дитині зубки замість випалих — незвичайною буде. На розпечений шпаргат ливкали свяченої води, би злість у людських душах гасити. Зупиняли дзігарок (годинник), би підвалини хати борзо не гнили. Дівка в'язала коту до фоста бант, би зазивав жениха.

Сходились куми з кумами, би похресника грім не вбив. Скидали великі пожертви на церкву, би наступні жнива дощ не мочив. Хлопці обтикали капелюхи колоссям — на родючі лани, гутькалися (перекидалися) через краки бука, би вічно правими ходили. Дівки у чистому полі колосся збирали — на милість людей (те колосся, зібране роками, йшло до весільного короваю). Мами закопували на межі олов'яний хрестик, би хліб туча не вбила. Додавали до ріки криничної води, «би очі не плакали». Газди коси мантачили, би зуби нарік не чіпляти на під...

Маковея

Його відзначають чотирнадцятого серпня, і присвячено воно матері Соломеї та її семи синам-великомученикам, які з благословення своєї неньки постраждали за Христову віру.

Народ каже: де капала їхня кровця, сходила велика полум'яна квітка, яка одразу зацвітала. То були м а к о в е ї в с ь к і квітки, що згодом скоротилися у  м а к.

І коли згортався той цвіт у вивершену куполом (як церква Ісусова) шкатулку, то зернини, що випускалися звідти, мали надзвичайну силу. Ними поставали всі ті слова, що розкидали во славу Божу по світу браття, перед ними розвіювалося зло, чари.

А так як зло найчастіше робили на воді, то на свято семи братів освячували водні джерела, криниці. Би нейтралізувати всяку злу силу, нову до них не допустити.

А щоб підкреслити особливу врочистість маку, до нього додавали найусілякіших квітів, які ще цвіли та красою своєю оченьки звеселяли: чорнобривців, васильку, жоржин...

Напередодні Маковея дівчата збирали різнобарвні квіти з полів, лісів, галявин. Ранком, з росою, зрізалася з городу квітка соняшнику, все те перетикали головками маку — та й несли у церкву, на посвячення. Відтак букет отакий опускався до криничної води, намочений, прикріплювався до цямбриння і красувався отак аж до Спаса (Преображення Господнього, 19 серпня). На Спаса букет забирали і ставили за образи, використовували на останню купіль — перед останньою дорогою.

Мами, що мали на той час синів-вояків, несли той букет одразу до родового дуба (посадженого на честь сина), клали між гіллям, прив'язували червоною бавною: «На тобі, дубе, за то, що мені любе, би його кулька не взяла, би легко десь жив, би силу мав твою і твою міць. Даю тобі, а ти дай моїй дитині». Криниці, перед тим як заквітчувати, приводились до великого порядку: прочищали, фарбували цямбриння, лагодили огорожу.

Здебільшого криниця була одною на кілька хат, а тому там могло красуватися й до десятка букетів-маківочок. То кожен прагнув спорядити їх якнайпишніше, як уже вмів.

Подібні букети маленькі дівчатка кидали у струмки, річечки, рівчаки: «Я тобі даю, ти мені дай. Зле віджени, добро наверни. Бо в усім твоя сила, що мою судьбу зловить»,— прохали воду.

«Голівонька — як маківонька»,— казали про акуратну чи мудру дівочу голівоньку. «Хлопець — як маків цвіт»,— прижилося порівняння.

А щоб так воно було, на Маковея взаємообдаровувались маковими куполами, як писанками на Великдень.

— На тобі мій, дай мені свій, бих ми жили в мирі та злагоді.

А про друзів, як були нерозлийвода, мовилось: «Такі злучені, як би їм хто на дорозі маку насипав».

Мама, щоб у дівчини було хлопців як маку, в першу купіль розбивала макову голівоньку, що знаходилася за образами сім літ. Якщо хотіла синові прибутку в господарстві, теж як макового зерна, осипала перед першою купіллю голову маком, який ще з діда-прадіда за образами стояв.

— Зріс на вгороді, освячений кровію Божою, най буде в мої дитини тілько щистя, як в тебе сімен,— закликала.

Щоб хлопець за дівчиною в'янув, мала виростити подалі від людського ока три маківочки і після Маковея, освятивши в церкві, спекти з тим маком завиванець і дати покуштувати хлопцю та його корові, «буде так рикати душа його за нею, як корова голодна риче, поки у його стайні годована нею не буде...» Але мовилося при тім: «Як ніхто не видів, як цей мак ріс, так най лиш види око Боже, яку любу велику до тебе несу, що я з тотої люби все це зробила».

До кожного свята народного календаря приростають ігри, замовляння, повір'я, як до новорічної ялиночки прикраси. Отож і свято Маковея має свій Ігровий арсенал. Подекуди ще багровів маків цвіт, і дівчата уквітчували ним голівоньки. Для такої оказії висівали трохи пізнього маку, а ще краще, як знаходили маковейчика-видюка (дикого маку). Хлопці старалися знайти видюкову квітку і затикати за капелюха, тоді вже є гарантія, що жона колись онучу з тебе не зробить (чарування не пристануть).

Би не лилася цівкою кров, би, не дай Бог, не було війни, маковим квітом не соромилися прикрасити себе навіть старенькі діди, бабусі. А по службі Божій відбувалося щось схоже на наш сьогоднішній конкурс краси.

Вибиралася дівонька-маківонька. Вона першою виходила на вигін, і до неї зближалися дівчата, обов'язково у червоних кодах, маковім цвіті та червоних сукнях з білою корункою посередині. Старший над парубками, що називався калфою, запрошував трьох дідусів-бешкетників (бо Бог трійцю любить) вибрати «три такі, щоб були до пари». Дідусі опускали капелюхи на очі, «щоб самі не виділи, а Бог їм сказав», та й проходили мимо дівочого ряду.

— Статна, майовита, завита, підкрита, маківка як маків цвіт,— сплескували парубки у долоні після кожного слова. На останньому перший дідусь вибирав «маків цвіт» і вів його У коло, до центру. З його кінця робив початок дідусь другий, третій...

Три виведені дівки здіймали капелюх з очей своїм фликевам, цілували їх в руку. На цілий рік ці «маківочки» лишалися привілейованими, І починати з ними данец було за честь. А на Маковея не танцювалося — з цієї днини зачинався піст.

Вояки, що добре службу в цісаря відслужили, могли отримати від бабусь у дарунок вишиті червоним на листвочці (коло пазухи планочка) сорочки-повіснянки: вишиваючи У розлуці — щасливе повернення внука закликали... Та й брати Маковеї теж воїни — Христові.

Добре було визначати на Маковея місце на нову криницю — «сам Господь водичку на добру споживу благо-словит». З криниць виносили відром води до води великої (ріки). Виливши, перевертали на березі відро і зверху сідали, обернувшись спиною до течії, «би шкоди від повені не було».

На Маковея, перш ніж піти з букетиком до церкви, дівчатам добре нахилитися з ним до непочатої води, «би не було від місяця шкоди» (кажуть, як місяць уподобає молодичку, то вносить розлад в родину, тримає її для себе).

На Маковея, опівночі, літні уже молодиці перед місяцем заголилися (підбираючи під саму шию білу, невишиту, лишень вгачковану сорочку), «би болу з грудей спивав».

На Маковея несли дубового чи кленового листу, де сталася нагальна смерть, би ще когось за собою не тягнула.

Пишнотіловиті жінки мняцкали кулешу на правому коліні, відтак даючи псові, би ноги не впухали, не боліли, воду не притали.

Через перелаз сусідка з сусідкою розмахували руками, імітуючи сварку, би щось лихе між ними не пройшло. Котра котру першою уздрить — та і починала.

Хлопець міг лізти опівночі на дуба і обіткнути йому, не більше як на мізинець, вершиночку, «би верх (гонір) його ніколи ніхто обіткнути не міг».

З хоругвами по службі Божій виходили на місця, що пам'ятали кровопролитні бої, правили молебінь. На ріках хлопці катали на човниках своїх дівчат, осипаючи зібраний квіт, з яким на воду ступили, «би личко борзо не в'януло». У деяких селах священик власноруч двічі ладаном обкурював криниці, «би відьми здихали» та чари на воді не приймалися. Миром, громадою сусідні села сходились на межі, обмінювалися калачами, бо Бог товариськість любить та щоб сусідські парубки не билися.

Якщо на Маковея свиня захоче до «молодого», то ті поросята будуть добрими на розплід. Якщо заквакає жаба, вискочивши з води тобі під ноги,— бережись небезпеки, очистися від закликаючих її гріхів...

Преображення Господнє, або Спас

— Зближався час, коли Ісусик наш мав востаннє ступити до Єрусалиму. Отож перед тим якось мовив до своїх учеників: «Є серед вас і такі, котрі ще до смерті уздрять силу Божого Царства». Кілька днів по тім слові позвав Ісусик з Собою Петра, Іакова та Іоанна і піднявся з ними на гору Фавор та й на їх очах преобразився: лик Його просіяв, як сонечко ясне, убрання зробилося яснішим за пречистий сніг... В тій хвилі до них Мойсей та Ілля опустилися, говорити стали із Ним. Тут так мило та любо Петру зробилоси, що він рече: «Господи мій солодкий, ади як добре нам всім тут бути! Як хочеш, зробимо тут три намети: Тобі один, Іллі один, і Мойсею...» А тут хмарина їх осіяла, голос із тої сліпучої хмарини їх поразив: «Се є Син Мій Возлюбле-ний, Котрим Я благоволю. Його слухайте!» Відтоді кожний християнський чоловік празнує Преображення. Або ще кажуть на празник цей — Спас, що значить очевидячку того, що Ісус є Спаситель. А день цей припадає на 19 серпня,— викладає Докіца Єленина, що знає ще з діда-прадіда, від роду свого.

А раз преобразився Спас, то Преображення Його впало на все, що на землі було. Засвітилися яблука на дереві, як свічки, груші, сливи, кетяги винограду. Дух Святий забродив по всьому, що Господнім Преображенням освітилося.

У знак того кожний побожний чоловік на Преображення тих дарів Господніх збирає, у кошелик складає та перед лице Господнє до храму несе, би Дух Господній на те си спустив, а також переблагословив — на лік, на вік, на добру споживу...

Рано мамка діток будила, в садовину по росі слала, би ручка дитяча плоду з того дерева врвала, бо вона ще не согрішила, значить, Ісусикови май мила. Рвала з трьох Краків по плодові, складала у Великодній кошичок (де святилася паска). А в храмі Господнім бідним дарували, собі мало що лишали.

До Преображення не можна було того плоду вкусити, бо менше меш жити. Особливо — яблука. На нім лежить печать Євиного гріха, і аж на Спаса воно від нього си очищає...

Мамки, котрі вмерлих діток мали, а яблука до Спаса кусали,— то їх діти у цей день утіхи не мали. Бо Матір Божа з кошеликом межи ними ступала і таким яблучко не давала. А вони ручки простягали та нічого не получали, а ті, що получили, то промовляли: «Наша мамочка про нас грижу (турботу) мала, а твоя — свинею стала».

А свинею тому, що навіть ті плоди, які до Преображення дозріли, людина не їла, а збирала і свиней годувала.

Перед Преображенням бджільники бджільми своїми си займали, рої порядкували. Той мед теж до посвячення брали, бо ним біді помагали: лічений медом Преображенським си преображав також.

Але, аби той мед на лік служив, бджільникар перед тим з него частку другим ділив — бідним удовицям, що самі при такій оказії надходили, чи ніс сиротятам, самітним стареньким.

У глиняну мисочку влиє, чистим рушничком накриє та й дає, а при тім як снує:

— То, що прийшло, най си розходи, а що си лишило — най буде без шкоди. Як ви будете мати, то буду мати і я.

— Най Бог благословит своїм Преображенським Духом,— линуло у відповідь. — Як нас ме це спасати, так і до вас нічо зле не приступи.

Преображенський мед застосовували до різних народних рецептів: простуда — трохи Преображенського меду з соком чорної редьки, бола на серці — мед з соком хрону, рана на тілі — помазав медом...

Раз зробив пожертву Із свого щільника — мед буде на поміч. Поскупився — то хто його зна. Тому скупитися для тих, хто не мав як тримати бджіл, не ризикували.

Напередодні Преображення сукали і свічки для різних оказій — як для повсякденного вжитку, так і для всяких ритуальних подій, щоб у Преображенську ніч були і вони осінені тою великою таїною.

З Преображенською свічкою вмираючий легше преобра-зиться для представлення перед лице Господнє, народженик — для духовного життя, молодята, якщо у весільних батьків у руках світить Преображенська свічка, менше блукатимуть у своєму житті.

А ще у цю ніч просили «преображенія долі». Жінка, яка мала чоловіка п'яницю чи гультяя, брала знак з свого судженого (обстрижки нігтів, бо носять у собі характер) і йшла покривати рушником хрест на середдоріжжі, припасовуючи десь у складках рушника ті нігтики:

— Ісусику, хрест твій покриваю, болі твої втираю, свої накладаю. Най летя на штири дороги, штири вітри, штири болоті та й там си втопля. Як цей рушник стане комусь на потребу, так най си розв'яже моя судьба.

Треба було покрити чотири такі хрести. Та ще й тайно. Чи не тому навіть на мікророздоріжжі височів хрест...

Мами просили у Спаса Преображення для своїх дочок-відданиць:

— Як Ти, мій Ісусику, си преобразив, так най си преобразит моя дитина на мнє (ім'я), але не у земню, а на земни. Як Ти дістав собі новий стан, так і вона відтепер най дістане.

Аби найшвидше дівоча голова покрилася, покривалася рушником ікона Нерукотворного Спаса. Але не у церкві, а десь у капличці, би видів тоте лише один Ісус. Чи не тому і каплиць стільки було понабудовано, би людина до свого Спасителя інтимно прийти могла?..

Напередодні Спаса дуже урочисто готувалася трійця — три великі свічі, які знаходилися у трійчатому різьбленому підсвічнику і запалювалися при небуденних оказіях, служили оберегом на поле, худібку, рід.

Тому при суканні першої — на те, на чому ноги наші тримаються (землю, поле, грунти),— у віск трусилося терміття перетертого зілля, назбираного на Івана Зільника.

У другу — терміття з нарізаного волосся від кожної животини, що на обійсті. «Волос має щонайвелику силу, то коло свічада Господнього най і животина та си знаходе, з якої цей волос взято та до Господнього світла приладжено»,— примовлялось.

У третю — переплетені докупи волосинки із кожного члена родини: «Як цей волос тут си тримає купи, так най нас нічо не розділи цілий рік: ні град, ні туча, ні дурний розум».

Протягом року трійця мала догоріти, а з воску, що. лишився наостанок, робили хрестики і кидали у корчажку до Йорданової води. Потім їх на одвірку ліпили, коло худібки клали, «би хрест Господній не давав переступити насланій нечистій силі».

На Спаса, по службі Божій, йшли на цвинтар до родичів своїх — «їх розговляти». На гріб стелили рушничок, на середині ставили червоний полив'яний полумисок з четвертованим яблуком, политим медом,— і так лишалося через ніч. Вранці забирав те, хто хотів того брати, бо, як взяв дар той із гробу, треба за душу ту відчитати аж сорок псалмів, щоб гріх її на тебе не перейшов.

На Спаса дівчині чіпляли наливне яблуко вінцем над чолом, «би мужа свого до сорому не довела». Увечері те яблуко давалося свині з'їсти: «Що тобі — то тобі, а що челядині, то най буде як Божій дитині»,— приказувалося при тім.

Би слабість красу не точила, дванадцять яблук нанизували на червону нитку і чіпляли на бантиння — «пужати нечисту силу, що за Євиним гріхом може прийти».

Викопувалась купина картоплі, і забивалось натомість торішнє кукурудзяне стебло, як оберіг від руйнівних сил, що можуть набігти за зиму: «Стій, як Петрів батіг, най тебе нечистий си боїт. Най до лану цего не приступає, все, що в поміч чоловікови, най без него росте»,— приказувалося при тому.

Бралася вода із ставка, зачерпнута до себе, і лилася із відра на роги баранам, «би плідні були». Старі баби мастили глеєм (синьою глиною) поділ сорочки, би прядиво велося.

На Спаса здебільшого вирушали у похід за моря-океани по ліпше життя, би воно якнайборше преобразилося. Тягнулися ключі відбуваючих, тягнулося голосіння,— згадують старожили.

Ти не плач, моя миленька, бо серце голоси,
А хто іде в чужиночку — доляри приноси.
А хто іде в чужиночку — там свобідне поле,—
Не вернуся з чужиночки я, відай, ніколи,—

лилося розриваючо-тужливе.

Обкидали на прощання яблуками, «аби чужий хліб не застрявав у горлі». Брали те яблучко, бережно загортали у рушник, цілували, кладучи в трайсту. Як доходили до океану, мали шпурити на воду, би самого з шіфи (пароплава) не шпурили (як захворював, то викидали)...

На Спаса мама клала по черзі татів капелюх синам на голову, би господарями файними були, би татів маєток не пустили, не дай Боже, на сміх.

Дівчина вплітала у косу червону коду і старалася, мов жартома, торкнути фликева під вусом — душа його нею тоді загорялася.

Як яка чужого мужа любила, то, як Бога не мала в серці, до схід сонця нагою під браму йому стелилася, на перехід. Як ступить на те місце ногою — то те лиш хазяйство пантрував, що на ній під сорочкою стоїт...

Успіння Пресвятої Богородиці

Це свято у народі називають ще Першою Пречистою, і відзначається воно двадцять восьмого серпня. Історія його, як оповідають старожили, така.

По розп'ятті Ісуса Матір Божа лишилася на попечи-тельство учня Христового — Іоана, якому Син Божий матір свою заповідав.

Довго-предовго ще жила вона, допомагаючи людям (зцілювала смертельно хворих, здіймала муку з душі, зараджувала бідним), та якось з'явився їй архангел Гавриїл з райською гілкою і повідомив, що зближається і її час. Зраділа Матінка Божа, що скоро із Сином стане, скликала всіх апостолів, прощається з ними.

Зійшлися усі, крім Фоми, що у далеку дорогу відійшов, стали довкола з запаленими свічами.

Коло третьої години кімнату осяяло величезне світіння, померкли у ньому свічки, стаючи непомітними. Усі уздріли Христа, Якому Матінка Божа віддала свою душу...

Заспала. Тому і успіння, що по-нашому — засинання. Цариця Небесна заповідала апостолам, де хоче спочинок мати, туди її і відпроваджували. За домовиною ступала тьма-тьмуща народу, і вороги віри Христової прагнули розігнати той народ. Ось руки іудейського священика Афонія схопилися за гріб, прагнуть перекинути його. Що це? Вони відчахнуто упали долі. Народ занімів... Афоній зразу ж пошкодував за содіяним, розкаявся — руки піднялися, приклеїлися до спини, приросли...

Через три дні по тому примчав апостол Фома. До гробу — а там порожньо: Матір Божа злетіла до Сина свого на небо. Про це сповістила потім сама, з'явившись перед апостолами у повітрі під час їхньої вечері.

— Радуйтеся, я з вами усі дні,— мовила до них.

Відтоді Матір Божа вважається притулком для всіх грішників. Звернися до неї з щирим розкаянням — І вона обов'язково поможе тобі, заступиться за розкаяного зловмисника перед Сином.

Як став Ісусик наш та й вечеряти —
Прийшла до Него та й Його Мати.
— Сідайте, Мамко, та й на вечерю,
А Я на нічку зачиню двері.
— Гой мій Синочку, я не сідаю,
Бо я роботу грабненьку маю:
Гой дай мні, Сину, злотії ключі,
Та най я впущу із пекла душі.
— Сідайте, Мамко, та й вечеряти —
Не треба душі тоті впускати,
Не треба душі тоті впускати,
Хто заробив що — то мусить мати.

— ...І наказувала Матір Божа по померлому служби Божі у церкві наймати, дзвонами церковними до Ісуса дзвонити, бо серце Його не кам'яне: як попросить родина, то зважує,— викладає завчене від предків Іляна Петришина.

Ігор у день Успіння Матері Божої не проводилось. Не співалося веселих пісень. Хіба дівки цибулю вимикали із грядки та вінки із неї плели, би коса довгою та товстою була. Газди дивилися: як на Успіння ясна та гожа днина — нарік не дай Господи посуху. Як дощик чи хмарно — літо наступне буде пашисте, врунке.

На Успіння вікна у хатчині чорними хустками затуляли, би в хаті хтось від боли не усох. Рвали стругаки старої лободи і обтикали навколо голову, би простуда не ловиласи.

Вода на Успіння «сонце лапає (ловить)», то на ставки, на ріки кидали жменю нового зерна — на добрий урожай.

На Успіння, казали, сам Ісус по землі ходить (за Мамкою прийшов), то на кущі шипшини кидали відріз полотна, «би Ісусик не колов ноги» (на добру погоду у жнива, би були лиш білі хмари).

Коровам путали передні ноги червоною бавною, «би падіж не була». Вечером ту бавну дівча у білій льолі збирало в кулачок і зашпортувало в гної, «би стайня не була порожнього».

Жінки чоловікам нашивали латку на плечах, на сорочці, обернувши їх лицем до одвірка, «би напасть не ліпилася». Здійнявши полатану сорочку із плечей, тримали її на драгалі (жердині) у хаті великій аж до Великодня, пазухою до кімнати, униз (побіда над ворогами), а відтак відпорювали, рвали навпіл, стелили у чобіт, в постіл — в те, що про кожний день: побіда над злим віщуванням, неславою.

— Як си зноси ця латка, так най си зноси та «латка», що в душу мені схоче плюнути,— приказувалося при тім.

На Успіння жінка хліб різала навпіл, тулячи буханець до живота, «би пара не відпала від хати». Зв'язувала половинки навхрест, змотувала у рушник, клала на під, на комин. Розгризуть до весни миші — чекай біди. Зісохся без пригод — буде гарна надалі днина...

Дівчата зв'язували чотири ложки (дві по дві) і забивали близько від псячої буди у паркан. Сяде на них птаха до години — відверне злий наговір.

Перша Пречиста ставала днем поминання покійних бабусь, матерів.

Помана виносилася на гріб, там стелився рушник, і припрошувалися до поминального обіду прочани, що у такий день не минали нагоди сюди прийти.

— Най вам Матір Божа примножує те, що мені подали,— казали нарешті, молячись до Цариці Господньої о прощенні всяких прогріхів душі відлетіло!", що колись на земни ступала,— «вольних і невольних: помислом, словом, ділом...»

Ті, хто при смерті, просили у Матері Божої легкої смерті: «Пресвятая Діво Маріє, прибіжище грішників! Задля тих болів, які Ти претерпіла при смерти свого найлюбішого Сина на хресті, захорони мене своїм милосердям у хвилі, коли душа моя буде розлучатися з тілом. Відділи від мене тотих пекельних неприятелів, а прийди сама, візьми душу мою і віддай її вічному Судії. Не опускай мене тоді, Царице моя, бо по Ісусі Ти повинна бути моєю потіхою в тій хвилі. Проси свого Сина, аби позволив мені вмерти, цілуючи нігтики на пресвятих ногах Його з тими словами: «Ісусе, Маріє, Вам віддаю душу і серце своє. Амінь».

Хто хотів легкої, ненагальної смерті, на Першу Пречисту з запаленою свічею у руках на колінах перед Богородицею проказував 999 разів...

Перша Пречиста — це і своєрідне прощання з літом. Старіла, журхла трава, дерева багряніли жовтими відтінками листу, купала у собі блідувате небо уже холодна вода. Скапували дулі. Продовгувасті груші нанизували хвостиками на нитку і, мов насільники, клали під стріху, «би не була сльотава (дощова) осінь».

Могли хату знадвору оповити предовгим сувоєм полотна, «би горе на хату не спустилося».

— Тихо, бо Бозя спит! — накривала дітвора рушником-саваном коритце з мукою, «би туча не вбила кукурудзу, не зсушило її нарік в посівах сонце, не зжовтили дощі».

До Першої Пречистої обов'язково розбирали людську стину (отару), і, якщо не було падіжу на овець, робилася винагорода чабанам. Порожню кошару вкривали горіховим листом, «би лукавий зимувати сюди не йшов». Де горіло серед кумарні вогнище і заглягувався будз, варилася вурда, закопувався мідний хрестик, який вишпортають навесні, коли буде задій. (Якщо би хрестик, не дай Бог, зник, вівці вже більше туди не зганятимуть). Чабанам дарували повіснянку-сорочку, хромові чоботи, новесенькі, з свинячої шкіри, постоли і батіг, «би і нарік йому си прислужив».

На убір цей складалася громада, а обдаровували дівочки-підлітки, би не старіла душа.

Після Першої Пречисти чекалося Пречисти Другої.

Друга Пречиста

— У нас її називають осінньою, а святкується з нагоди Дня Народження Пресвятої Діви Марії, котра си з'явила в невеличкому Галілейському містечку Назареті в родині великих праведників Іокима та Анни,— чуємо оповідь. — Обраниця Господня Марія подарувала за помислом Божим спасеніє світові — Ісуса Христа. То славить Богородицю у цей день цілий Божий світ,— продовжує Назарій Карча. — Якщо Перша Пречиста була святом сумним, то Друга — веселим. На полях було ще чимало усілякого зілля, і з нього сплітали вінок «на престол святій Богородиці». Це робили дівчата, би борше свій вінчик вздріти на голові, це робили і молодиці, би їх вінчик, що у скрині лежит, туча не знесла (не зраджував чоловік). Вінки по службі Божій розбирали і навішували на дугу Великоднього кошика, би вдалися файні на Великдень паски, би кожен з родини си дочекав їх їсти.

Днина на Другу Пречисту ще ясна, тепла (21 вересня), отож для хлопців та дівчат починалися танці, для малечі — прерізні забави.

Особливо верховодили у цей день дівчата. На них не можна було ні кричати, ні казати, що неправі. У цей день вони могли навіть повелівати, І на толоці хлопці-пастушки пильнували і дівочий товар.

Незвичні права мали і дорослі дівчата. Все в цю днину ніби мінялося: вони могли запрошувати юнаків до танку, могли, який досолив чимось, і у танку лишити.

Це був своєрідний Жіночий День.

Найстаріша у домі жінка ще до служби Божої обдаровувалась. Після вранішньої молитви кожен цілував ручку — чіпляв щось на шию, чи накидував на плечі, чи клав щось у руку...

— Як Матір Божа в цей час си вродила, най си вроде отак для вас щисті,— звучало супровідне.

Отримане по дарункові благословення дорівнювалося до благословення Божого.

Молодиці, дівчата не доїли у той день ні овець, ні корів, не поралися коло печі — «би легко родили». Все перебирали на себе чоловіки. Образ дівчини асоціювався у родинах наших предків з образом Матері Божої взагалі.

Усе виховання вирівнювалося на її досконалість, на неї. Чи могла би скрикнути, бути нестриманою Діва Марія? Певно, що ні. А неакуратною? Сказати недобре слово?..

Отож як Матінка Божа заступається за усіх людей перед своїм Богом-Сином, отак і наша матуся заступається за них перед татом.

День Другої Пречистої був Мамин День.

Діти вітали матерів із святом. Дівчата, котрі вже вміли тримати голку в руках, дарували матусі на довгий вік свою першу шириньку.

Хлопчаки витесували щось з дерева: чи то кужівочку, чи веретенце, чи сільничку, чи бербеничку (малу діжу), чи ложку, а чи кочергу. При тім примовлялося: «Матінка Господня мені помагала, бим вас обдарував, що недарма на світі жию».

На Другу Пречисту з'являлися в мами капці чи чобітки, хустка чи кептарик — дарував тато.

Відвіновані (одружені) дочки ішли по службі Божій з вітанням до своїх матерів. Зносили дарунки, страви, і під ворітьми починалося:

Гой хто в цім гнізді? Сива голубка.
Рано вставала, дзьобчиком пряла.
Дзьобчиком пряла, крильцями ткала —
Своїх маленьких потят вбирала.
Своїх маленьких потят вбирала,
Та й на дорогу їх споряджала,
Та й на дорогу їх споряджала,
Крилом сивеньким сльозу втирала.
Крилом сивеньким сльозу втирала,
Та й у віконце їх візирала.
Та й у віконце зранку до ночі —
Крилом втирає сумненькі очі.
Не плач, голубко, та й не дивиси —
По сходах з ганку до нас спустиси,
По сходах з ганку йди на стежину —
Стрічай велику свою родину.
Стрічай родину та й дякуй Богу,
Що всі знайшли ми до тя дорогу.

Матуся виходила, крізь посмішку котилися сльози, бо вона чекала такого пошанівку, такого торжества. Давала кожному по головці маку, освяченого на Маковея у церкві, «би рід не переводився».

Починалося застілля, а за довжелезним столом кожен розповідав про своє життя-буття.

Хто мав дівчину на виданні, поспішав додому до заходу сонця, бо на Другу Пречисту з заходом сонця засилали сватів.

— Будь як Пречиста — чиста,— віншували матері на це свято дівчаток і дарували нову сорочечку чи спідничку, «би черево Матір Божа хоронила».

Малеча, а часто й дорослі хлопці та дівчата на Другу Пречисту мали своєрідну забаву — «варили кашу».

На толічці, близько проточної води, викопували велику круглу миску (яму). Наливали у_ неї води, розбовтували з глиною, поки не виходила «каша».

І миску робили, і кашу варили самі дівчата, примовляючи:

— Вогник, палиси, кашо, вариси, вогник, палиси, кашо, вариси. — Сплескували у долоні: — Вогник си запалив, горщик закипів! — Розбігалися: — Треба хлопців скликати та їх годувати! Мой! — зазивали урізнобіч, приклавши трубочкою до рота долоньки.

З'являлися на зов хлопці, вони знаходились десь неподалік, на ці запросини вже чекали. Питалися:

— Козацька чи чумацька?

Дівчата:

— Як маєте сіль, буде чумацька!

Хлопці йшли «кашу солити».

Коли вони підходили до каші, дівчата старалися штовхнути їх у миску — «їсти кашу». Хлопець не дуже опирався, сам старався упасти так, щоб руки торкнулися «каші», бо «каша» — Богородична: дасть рукам силу, розвой до усякого діла.

По «каші» йшли до потока руки мити і витирали у простягнуті дівчатами шириньки. Вони зберігалися: якщо на Другу Пречисту хлопець після каші витер об дівочу шириньку руки, то Матір Божа дівчину вже зв'язала на пару, на судьбу...

Нарешті у ту кашу вкидали Богородичного зілля і вже разом місили, би вовка в лісі не здибати, би сила у ногах була. Приповідали: «Гупа-гупа, йде сила до пупа, від пупа — до грудей, від грудей — до очей, від очей — на руки, бих не знали муки, всьо зробили, на що очі си подивили!»

Потім тої каші набирали у пригорщі і несли «ворогам». Ворогами були камінці на березі (бо ворог на тебе камінь у пазусі носить).

Клали на камінь каші та й проказували: «Кусай, воріжень-ку, каші, як тобі тяжко, а мене полиш, бо йду до тебе з хлібом».

Таким чином ніби убивалася зла сила ворогів — І теперішніх, і майбутніх.

Йшли омивати від «ворога» руки, але опісля вже не витирали, висихали самі, «би злі сили так сохли, як вода на руках».

Жінки, які довго не мали дітей, на Другу Пречисту йшли до Богородиці з особливими молитвами. Опівночі прямували на ріг цвинтаря, «що від лівої руки», оберталися до нього плечима і, склавши руки до неба, «просили в Богородиці потуги на своє черево, би яловим (безплідним) не вмирало».

Брали навпомацки горошиночку глини з-під ніг, з'їдали, би дух мертвяцький з лона виганяла та готувала його до зачаття, перехрещувались, сплюнувши через ліве плече, і верталися додому. Вернувшись, йшли спочатку до криниці, аби її проти сонця тричі обійти — відв'язатися від нещастя.

Якщо на Другу Пречисту лив дощ, то туги багато буде на жіночому серці.

Перед Матір'ю Божою запалювалася зсукана з чистого воску свічка, «би сльози з очей не скапували». Перед свічею, на ріг стола, клалася миска пшениці, заправленої медом, «би мами померлі роду цього, що аж до дванадцятого коліна числяться, пошанівок відчули».

Жінки споліскували цебер (дерев'яне кругле корито, в якому золили-випарювали у попелі білизну, прали), перевертаючи його догори дном, сідаючи зверху, «би діти легко родилися та черево зразу по весіллі у дочок росло».

По кутах поля, де врунилася озимина, чуби житу в'язали, «би хлопці родилися».

Молодички ногою мисочку перевертали коло псячої буди догори дном, «би дитину до пори доносити». Лицем по дійках худобини виписували вісімку, «би грубість (вагітність) лице не зробила рябим».

Чоловіки підтягувалися до сволока, «би то, що діти чинить, борзо не в'януло».

На Другу Пречисту можна було побачити підлітків з сухими вербовими гілками (що від Вербної неділі), на які намотані червоні бавнички. Ходили, вимахували, «щоб корова легко телилася, всяка животина».

Ішли ті прутики на бистру воду топити, «би не перебрати на себе чиюсь болу».

На Другу Пречисту обов'язково на вечерю малися бути з найбілішої муки пироги (вареники), «би жіноча душа не маялась, не боліла».

Воздвиження, або Чесний Хрест

І одна, і друга назва однаково призвичаїлися між людьми. А правильніша і повна — Воздвиження Чесного і Животво-рящого Хреста Господнього.

Історія його ось яка. Близько трьохсот літ минуло з часу розп'яття та воскресіння Христового. В Римі імператором став Костянтин Великий. І тут зав'язалася війна. Тож напередодні найвирішальнішої битви, коли стало заходити сонце, Костянтин і всі його воїни побачили на небі хрест, а на ньому напис: «Ним переможеш». Заснув Костянтин, і знову йому сниться дивний сон, як ота небесна відзнака: приходить до нього Христос з хрестом і заповідає на військових знаменах зробити хрести. «Тоді ти переможеш!» — прорік.

Костянтин так зробив і, звичайно, переміг. А на площі Рима наказав воздвигнути статую з хрестом у руці. Маму ж свою, Єлену, попросив поїхати в Єрусалим, щоб там розшукати хрест, на якому був розіп'ятий Христос.

Довго ходила цариця Єлена, довго розпитувала. Нарешті знайшла дуже старенького чоловіка, який їй показав те місце. Хрест був закопаний глибоко в землю, а над ним збудована величезна споруда.

Цариця наказала копати там землю. Нарешті знайшли три хрести, адже з Ісусом було розіп'ято двох розбійників. Хрести однакові, і важко було визначити, на якому був розіп'ятий Ісус. Тоді по черзі стали класти їх на покійника. Коли був покладений Хрест Господній — покійник ожив.

Цариця Єлена і всі священики сприйняли цей хрест за той, на якому був розіп'ятий Ісус, стали йому поклонятися, цілувати. Народу зібралося настільки багато, що всі не могли підійти до хреста. Тоді єпископ декілька разів воздвиг (підняв) хрест, а народ вторив: «Помилуй, Господи... Помилуй...»

В пам'ять про цю подію 27 вересня на середину церкви виносять прикрашений квітами хрест, усі поклоняються йому при співі: «Хресту Твоєму поклоняємося, Владико...»

«На Воздвиження земля движеться вже до зими»,— казали наші предки. Не за горами Лука, який прийде перевіряти справунок у господарстві, святий Димитрій, що ключем золотим її на спочинок замкне. То птахи здіймалися у вирій. А проводжаючи їх, діточки їм махали: «Борзо си повертайте, про нас не забувайте. Будемо вас чекати, щоднини визирати, небо пантрувати».

І саме тепер, на Чесний Хрест, брали випечених весною у попелі пташенят і кожен, хто мав таку пташку, йшов до потока, щоб кинути її у воду, «би пташечку крильця не зболіли у довгій, тяжкій дорозі».

— Кілько би не трудилиси — сядете до річки спити водички, беріт сили і з моїх рук,— кидали у воду печально, прощаючись з птахами.

У цей час орали на озимину, сіяли жито, спостерігали за журавлями, бо їх поведінка вказувала на подальшу погоду: полетять до кінця місяця — чекай з Покрови морозу, якщо ж ні — зима раніше початку листопада не настане.

До Воздвиження, чи Чесного Хреста, не можна було їсти горіхів, «бо вони мают хрест». А хто буде їсти, той диявола припрошає до себе. (Хто його зна, наскільки тут сенсу, але відомо, що маг свої магічні палички виготовляє саме з гілок горіха). А ще казали, гадина може вкусити, бо Воздвиження заганяє у нори всяких плазунів, які дотепер ходили безпечно і грілися на сонці.

Тож, перш ніж покуштувати горішок, чотири кидалися у чотири сторони, на гадюк сорокатих (страшних). «Най тобі моцно си спит, бис ня не кусала і не виділа ні очима, ні сном»,— проказувалось.

А хто не кидав чотири горіхи на гадючин спокій, то не відмежовувався від неї хрестом, і вона може сонною висисати кров, і він може бліднути, нидіти, вмерти...

«Чесний Животворящий Хрест має велику силу у боротьбі з бісами. Тому померлому у голови клали дерев'яний хрест. Цей хрест оберігав душу від сатани, яка приходить до неї на цвинтар, оберігав цвинтар від нечистої сили взагалі (тому цвинтар вважається найчистішим місцем, бо там премного хрестів). Отож душі грішників, які по смерті належать сатані, коло свого тіла, прибитого хрестом, не стоять, їх нечисті духи у браму цвинтарну не пускають. А оскільки душа сорок день по смерті ще на земни стоїт, то місце небезпечне саме коло цвинтаря»,— пояснюють старожили.

Тому Животворящий Хрест вирізували на хатах, криницях, брамах, цямринах, малювали на задній стіні будинку, звідки найборше си пхає зло. Тому хрест носять на шиї, хрестом у повітрі окреслюють усе, до чого має торкнутися людська рука, промовляючи: «Хрест попереду, я — за ним. Сила Господа всесильна».

Молитви до Чесного Хреста служать оберегом від усілякої нечистої сили, що може в облачінні доброчесних до душі людської приступити. Так, ясновидець від Благодаті Господньої, щоб пересвідчитись, що не підключився до нього інформатор з країни зла, починав цю молитву: «Хай воскресне Бог і зникнуть вороги Його, хай утікають від лику Його ненавидячі Його. Яко зникає дим, так най щезнуть. Як тане віск від лиця вогню, так най згинуть біси від лиця люблячих Бога, і знаменуючих себе Хрестовим знаменем, і в веселощах говорячих: радуйся, Пречесний і Животворний Хресте Господній, проганяй бісів силою на тобі розіп'ятого Господа нашого Ісуса Христа, в пекло зійшовшого, і поправшого силу дияволову, і даруючого нам Тебе — Хрест Свій Чесний — на прогнання всякого супостата. О Пречистий і Животворний Хресте Господній, поможи мені зі святою Госпожею Дівою Богородицею і зі всіма святими вовіки. Амінь».

Цією молитвою не тільки випроваджували бісів із хати, а й з живого єства, якщо читали її при трійці свіч над головою дванадцять разів, а якщо таки велика біда — то дванадцять разів по дванадцять.

Цю молитву читали й на воду, коли щось мучило немовля чи дорослого.

Давали пити, обмивали.

Цю молитву читав той, кого мучило щось, дивлячись пильно на полум'я з чистого воску, освяченої у церкві свічки. Свічка куриться і тріщить — стягує і спалює нечисту силу.

На Воздвиження особливих ігор не було, Хіба плелися віночки з останніх осінніх квітів і клалися на голівку навхрест, би голова не боліла. «Най цей вінок зроби хрест, а хрест най зроби добре, бих ня не боліла голова ні вдень, ні вночі, ні зимою, ні літом, ні весною, ні восени»,— примовлялось.

Хлопці робили бавною хрест почерез голову капелюха, примовляючи майже те саме.

Старина малювала вуглиною хрест на кожному одвірку, на кожнім дереві, «би добре зимувало, би нечисте си не припхало».

Парубки та дівчата навхрест кружляли, тримаючись за шириньку, «би бути хрестом благословенними». А потім обдаровували одне одного горіхами, «би мати силу в тілі та голові».

Як хтось будував з весни хату, то до Воздвиження вона теж мала бути цілком воздвигнута, а інакше могла піти із неї голова.

На Воздвиження баби сиділи рядком на перекинутих відрах, виходило все село на берег річки, «би повінь прядиво, як буде мокнути на дні ріки, не забрала». Приказували: «Як моя гудзица (сіданиця) твердо на цій путні (відрі) сидит, так твердо і кременица буде на моїм прядиві сидіти» (прядиво притискали до дна каменем).

На Воздвиження дітлашня вилізала на купу хмизу і, галасуючи, стрибала — «виганяла лісового додому назад». Кожен, праворуч від входу в подвір'я, на воротях воздвигав хрест — знак, що поганська душа в цім дворі не жиє, а та, що під Ісусиком ходи... Хрест той аж до Дмитра стояв. А потім заносилося на під, би нечисть там за зиму не придомилася. На Стрітення, як палилося вогнище в дворі, клали його зверху, би сила животворяща на двір той ішла.

Покровонька

Десь літ з тисячу по воскресінні Христовім в Константинополі, во Влахернській церкві, де зберігалися ризи Божої Матері та її головний покров, а також частина пояса, сталося нечуване диво: числа чотирнадцятого, місяця жовтня, під час богослужіння святий Андрій, Христа ради юродивий, побачив у небі Діву Марію, що ступала повітрям разом з Іоаном Хрестителем, апостолом Іоаном Богословом та безліччю ангелів. Зігнувши коліна, Богоматір стала молитися, а потім, підійшовши до престолу, зняла з голівоньки покривало та й простягнула його над людьми, що молилися отоді у храмі,— як свій захисток від видимих і невидимих ворогів.

Сіяла Богородиця великою небесною славою, а покров у її руках виблискував яскравіше за сонячне проміння.

— Царю Небесний,— казала у молитві Діва Марія,— прийми кожного, хто молиться до Тебе, закликаючи Ім'я моє у поміч, най не відійде від лику мого нечутий Тобою...

Так згадували історію Покрови старенькі бабусі.

Це дуже чинне свято, піднесено-урочисте: кожен чекав покрову Матері Божої і собі.

Ніч перед Покровою набирала якоїсь таємничості. Дівчата виходили на поріг і закликали: «Свята Покровонько, покрий головоньку». А на ранок ішли у церкву покривати ікону Матері Божої хусткою:

— Матінко Господня, на Тобі від мене, дай мені від Себе. Як я Тебе покриваю, так І мене покрий (дівчина, вийшовши заміж, уже ніколи не показувалася на людях без покритої голови, інакше на сімейне вогнище накликала нещастя, воно лишалося без покрову, бо все тримається на її голові).

Покровом на Покрову накривала Матір Божа землю від усіляких бід, і кожна ще живуща на світі мати приступала до своєї дитини з іконою Божої Матері, на якій Діва Марія стояла у повітрі і тримала у руках покров,— плід лона свого нею благословляла.

Дитина ставала навколішки, ікона тулилася до чола: «Як Матір Божа стоїт над світом, так най стане над тобою усіляке добро. Як Матір Божа, Цариця Господня, покровом землю усю накриває, так і я плід лона свого накриваю від всякої напасті. Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь»,— хрестила над головою іконою. А потім, несучи ікону перед собою, лицем до людей, йшла на цвинтар до неньки своєї, навіть якщо вже й ноги ледве несли, благословення просити.

Вклякала перед ногами, хилила голову до материних стіп, ікону підіймала над головою: «Благословіт, мамко, бо ви — там, а я — тут, там більше є права і більше закону, най іменем Матері Божої си очищу від усякого зла».

Озиралася вже на цвинтарних воротях, робила іконою в повітрі хрест і несла додому, ставлячи на місце, аж до наступної Покрови.

Та й всяка ікона Матері Божої вважається дуже помічною. Бо з чим не можна приступити до Христа — досконалого над найдосконалішими, то «Матінка Божа — жінка земна — ліпше тебе, грішну, збагне, зрозуміє, Синові своєму, Господу нашому, все толком розважить та об'яснить. Заступництва добрим серцем своїм у нього попроси».

Відколи тіло її було взяте Ісусом на небо, вона не полишала людину без своєї допомоги, опіки. А тому світом числяться безліч Богородичних Ікон, біля яких творилися чудеса.

На Покрову майстри сходилися клакою (безплатним гуртом) і вмліока покривали стареньку хатину вдовиці чи сироті, «би щастя їх судьбу від нещастя накрило».

Жінки зносили сироті на сорочку полотна, могли і вишиту сорочину подарувати, але в таку вже зразу самі і вдягали, би їх діти чи внуки в сорочині (щасливі) родились.

Літні газди спостерігали за вітром: з якого боку дме тепер, з такого віятиме всю зиму. А якщо зі сходу — зима до всього ше й буде дуже холодною. Як з півдня — то теплою. Дівчат більше цікавило, з ким покриють. То і Святу Покрову також не обходило ворожіння.

Напередодні дівка варила 72 зернини пшениці (скільки небесний день для екзамену нашого на вічність — 72 роки). Варила на воді Із дев'яти криниць. Відраховувала від господи 72 кроки і розкидала те зерно.

Схилялася і в темноті ночі брала, що потрапить під руку: земля — буде хлібороб, тріска, паличка — з деревом матиме справу, папірець — книжник.

А ще й таке було. Десь на відстані на дереві чіпляли рушник і вигукували:

Свята Покровонько, покрий головоньку,
Зрости барвінчик мені на вінчик! —

при останньому слові бігли по рушник: котра швидше схопить його, швидше голова їй покриється.

Де була дівка на виданні, якщо були доброзичливці, то у ніч перед Покровою покривали рушником її ворота.

По службі Божій дарувальник брав із воріт свій дарунок і заносив у хату. Дівчина взамін простягала гарний, як сонце, калач:

— Ви мені долю, а я вам — хліб: бисте ніколи не були голодні. Най щисті си тримає коло вашої хати, як ця мука си тримає в калачеві докупи...

Тати разом зі своїми синочками покривали дощечками-годівничками сади, «би та Божа пташка, що з рідного дому нікуди не йде, не голодувала». А мами разом з дівчатками покривали ті дощечки прерізною пашницею (зерном), «бо що вділиш другому, то й сам матимеш у достатку».

— На, Божа пташко, їж, би і ми голоду не знали,— приказували при тім. Бо, як за Божу пташку зимою холодною забудеш, Бог землю тобі не переблагословить, би і тебе черевко від голоду боліло.

На Покрову було майже покінчено з роботами коло землі, а щоб заробленого ставало на зиму та давало воно сить (міць), сусіди обмінювалися хлібиною. Хто хотів показати честь, повагу — старався першим зайти з хлібом до сусідської хати:

— Бог дав мені, і я вам ділю: на щастя, на злагоду, на здоров'я,— клав на стіл.

Господиня простягувала заміну:

— Най вас Госпідь переблагословит, як ви нас, грішних, переблагословили.

За Покрову збиралося в кожного чимало хлібин, і, якщо виходили лишки, з них нароблювали сухарів, які їли потрохи до Великодня, «би Бог душу від біди сохранив, би кулька не взяла, би напасті не було коло хати».

На Покрову у новій хаті били на поріг підкову, «би той, хто поночі коні сідлати люби, у хату си не пхав».

На Покрову могли Іти до річки востаннє полотно мочити, би бути доброю на перехід, приносити кожному, кого перейдеш, щастя. А надто це потрібно у подружньому житті — би суперечок, сварок не було.

— Свята водичко, наша сестричко, як це полотно файно сліпит, так най душу по-білому засліпит кожен мій хід. Як я цим полотном очі не втиратиму, так і на мене най бани (жалю) ніхто не має,— промовлялося при тім.

Хто вважав за обов'язок, запрошував священика по службі Божій «покрити мамчин гробочок Божою осанною» — відслужити молебень за упокій душі, «бо мамка головку віночком накривали».

Зазивали Матір Божу до криниців «сльозою капнути», аби чари там ніякі не ловилися. Запалювали над водою свічу і промовляли: «Матінко Божа, Господня Царице, най буде все зле, що коло цеї водички, вмирле»,— капали воску на воду — Діви Марії сльози.

Дівчата на ніч їли пересолену страву, просячи у Покрови прислати судженого з водичкою, аби наснивсь.

І показувалося Луці

— Восьмого листопада має прийти святий великомученик Димитрій землю замикати, то тиждень перед цим, тридцять першого жовтня, на свято Луки, уже все має бути зібрано і попритано, бо від Луки до Дмитря земля цілий тиждень на спочивок си вкладає,— дізнаємося від Прикотія Танасишиного. Дідусь додає: — Якщо ти порядний господар, то хліб увесь в кошниці, копиці пов'язані, курудзи полуплені, насільники насіляні — до Луки маєш си справити коло земни зо всім: що треба — зібрати, що треба — зорати, що треба — засіяти. Бо від Луки до Дмитря миші та щури гуляют, де пристати на зиму шукают, а Бог тілько там їм позволит брати, де в господаря роботи ще повна передхата, тобто — треба ще поратися: лущити, молотити, зносити...

Отож напередодні Луки господар з запаленою свічкою обходив обійстя, пильнуючи, би вона не згасла, бо інакше, до весни хтось з родини може заслабнути чи навіть померти.

Вважається, що Луку Дмитрій на обзорини післав, аби перевірив, чи все до його приходу готове. Тож господар Луці і мав все показати:

— Угоднику Божий, чоловіче праведний, що Слово Боже узяв та межи нарід поклав, я волі твоєї не зневажив, землю не перетрудив. Най собі, свята, спочиває, сили си набирає. Я її не воріг, най і вона на мене діганію (гризунів) не напускає.

Потім з свічкою тричі обходилась кошниця, де зберігався урожай:

— Святий, посвяти — тут мій мозіль і моя потуга,— проказувалося і показувалося Луці.

Але чи то сповна не було надії на свою достойність та силу, чи якась інша причина, бо ступалося прохати помочі і в померлих роду свого. З нового хліба на Луку випікали калачики і несли на престол у церкву. При тім — молитва: «Господи, наверни душу усопшого раба Твого Гавриїла (чи яке інше ім'я) на новий хліб, аби вона його оберігала та ніяку діганію не допускала».

Не си справиш з хлібом до Луки — не меш мати певної муки (миші міхи прогризуть, мишачки будуть, гиргилица прерізна (жучки) си впхає, як би її не беріг). Вздрит Лука, що в тебе файний порядок, насіння файно си збереже.

У Луки дівчата просили, аби суджений на Дмитря украв. Якщо на Дмитря з данцу украде, то ще до Михайла можна зробити весілля, бо після Михайла піст си зачне і аж до весни чекай, а хто зна, як там буде».

То йшла така дівка крадькома колосків шукати у зібраному полі, щоб довести Дмитрієвому попереднику, що хазяйновитіша за тих, котрі це поле збирали (а мала збирати на чужому, бо в неї і так порядок мав бути). Крадькома терла ті колоски, віяла, жорнила, воду із найближчого потока ротом носила і на ній тісто місила, промовляючи:

— Святий угоднику Божий, тобі угодила, угоди моїй душі: хочу за Василя (чи кого там) си віддати, би в хаті його газдувати. Би так йому було без мене, як небови без сонца, ночі без звізд, морьови без води, земні без квіту, весні без цвіту... Всіх з него вигоняю, себе в душу йому пхаю, би була я там тверда, як камінь, вічна, як вода, жадана, як хліб Божий. Най з данцу на Дмитря мене вкраде, а до Михайла в церкву в барвінкові заведе. Все з нього вигоняю, сама си пхаю,— повторювала тричі, раз по раз дмухаючи на те тісто (виганяючи), а потім видихаючи туди себе.

Далі додавали здоби, пекли крадькома хлібину і старалися з нею тричі парубка обійти, а потім ангелам (діточкам) бідним коло церквочки дати, би борше приліпилоси тото все до судьби...

Кажуть, що помагало.

Крадіння було поширеним видом сватання у наших прабабусь та прадідів. Щоб на слово (заручини) не кілтуватися (тратитись), домовлялися, що парубок дівчину «вкраде», а потім зроблять весілля, і буде вже один кілтунок. Але до весілля разом не жили. Просто як до заходу сонця дівчини вдома ще не було, то треба думати, що її хтось украв. Вкрав — ішли до нього відбирати. А відбираючи, домовлялися про весілля, забирали її додому, лаючи цілу дорогу — часом про людське око, а часто і з лихотою в душі, бо вкрав не той, що хотілося би. Тоді таке вкрадіння і зовсім могло до уваги не братися.

Газди, котрі мали синів, просили у Луки справунку (розсудливості) на молоді голови. Тулячи у церкві свічку до образу Луки, просили наставляти юну особу на газдівство, на рахунок (поміркованість).

На Луку виносився поменник (суха гілляка, пообтикувана різними дрібними випічками) на кут межі, на Божі душі (пташок), бо в їх образі можуть і душі родичів померлих спуститися,— належне вділено і їм: їх люблять, пам'ятають...

На Луку червоною бавною обв'язували зуби граблям, вкладаючи їх на спочинок, «би було що нарік громадити». Сокиру забивали глибоко у дривітню, «би духи лісів до хати на зиму не здирили (не пхалися)». З хоругвами виходили на водне плесо і правили молебні, би нарік дощ ішов впору. На Луку дівка востаннє чіпляла до кісок чимало стрічок, би нити під час ткання си не псували. Підпарубчаки котили полем капелюха, щоб хліб за зиму на споживу (користь) пішов. Газди запихали вила під вершину стіжка, би ніяка нечистота не пхалася туди зимувати. Газдині переносили жаркі вуглини із печі (де виткали хліб) у шпаргат (плиту), а звідти — назад: сім раз по сім — «на очищення крові». Баби — шухляди, куферки перевертали верхом додолу, би злий дух від злої людини у хаті не залишався. Діти сукали повісмо на курмеї (мотуззя), би лиходійник у хату не прийшов.

На Луку цілковиту скоринку (верхню) із хліба перекидали через дах, би дівка вінок на голові мала. Горшки вухами зв'язували докупи — на дружбу та злагоду серед роду. Ніж забивався під поріг, «би мерці в гробі не переверталися».

На Луку віддавали Осінь. На ноші, зв'язані із патиків, клали найкумеднішу у селі бабку, обтикану кленовим листям. Виносили її у супроводі величезного гурту, з старого і малого, на межу села, де вже горіло вогнище і пекли гриби. Баба кожному давала тих грибиків куштувати, би нарік дожив. У величезному котлі варилася петрушка (юшка), кожному наливалося на долоню того варива, би до грудей приклав, «щоб риба під ледом не замерзала».

Довкола вогнища виростало барвисте гуляння. Приходив жених — «місяць красний» — моцний дідуган з торбою почерез плечі та киржиною. Він давав «молодій» «медяника» — величезну головку соняшника, який вона теребила і теж по зерняткові родові всьому роздавала, «би не голодували пташки», а також не боліли зимою зуби.

Грали три скрипки, і «молодий» з «молодою» починали танок. Їх обпутували довкола тороченими нитками (з розпущених старих сивих свит), би «сніг високий тримався на озимині».

Вони проходили через нитки, як через хвилі, і клали по горіхові на кучми скрипникам, би без хліба (зарібку) не лишалися.

Тут уже доєднувалися найпрерізніші сопілки, бо в кожній хаті, як оберіг від смутку, трималося за сволоком по кілька сопілок. Бралися баби у танок в корожівських (довгих) кожухах, би віхола довго не віяла.

Надходили парубки лавиною, побравшись за плечі, обкружлювали вогонь і топтали ногами, «би вовки у село не пхалися».

Прилітали діточки-парубчаки, волочачи поміж ногами палицю,— «свині пасти», «би льохи добре поросилися та бола поміж них не впхалася». Мчали дівчатка з скріпленими перед собою, простягнутими над обличчям долоньками: на благовість, би менше злих новин було.

Дід — «молодий» — починав з торби сипати «снігом» (гусиним пухом), всі розбігалися, розходились. «Молоді» скидали на ноші своє листяне квітчання, яке там разом з ношами чекало весни, І, розходячись урізнобіч, верталися додому.

Там їх уже чекали з дарами: скидалися грішми «на добре зимування». А у стодолі чекали накриті столи, де страви та чаркування переплітали веселі співи.

На Луку як небо зоряне — морози будуть. Як вода у ставках примерзла — довго будуть розгрузлі дороги. Дівчина витирала ширинькою, яку мітила подарувати коханому, спітнілу шибку, «би через него не плакала». Мама перед дзеркалом розплітала кирпу, аби борзо донечці кирпу зробили. Сухими квітами вимітали під стелею кути, «би щезник не заводився». П'яничку кидали у ставок, «би в горлі не пекло». Поза ікону, що знадвору над дверима, клали шматок олова, «би сила малася в хаті». Під корінь винограду закопували старий постіл з правої ноги, би в роді не водилось п'яниць. Жінки намотували вовну на кужелі, обв'язуючи хусткою з голови чи рушником, що служив головним убором, би голова не боліла, думки розсудливими пливли.

...Зараз Лука у житті нашого села не має майже ніякого відзначення, бо різко перемінилося саме життя. Але є ще подекуди старенькі, котрі розмаїття, пов'язане з Лукою, ціпко тримають у пам'яті. Шкодують, дуже шкодують, що все розвіялось, відійшло. І, може, не так жаль їм за самим розмаїттям, як за духом предків, що у ньому гніздивсь. Бо зникаючий дух і зв'язок між поколіннями послабив...

Дмитрій землю замикає

З полів зібрано урожай, на землю опало листя, дерева приготувалися до зими. Отож пора і великомученику Дмитрію на землю зійти І небесними ключами заперти її на відпочинок.

Буде він у себе ключі тримати, аж поки не прийде святий Юрій по них (шостого травня) і землю не відімкне. Тож з восьмого листопада по шосте травня ніякі роботи не повинні вершитися коло землі, бо вона теж хоче спочинку, як і всяка животина.

Урожай зібрано у комори, а за те що земля тобі усякого добра дала, то на Дмитра померлих споминай. Неси поману за них у церкву, іди з поманою на цвинтар та й роби празники (поминки), аби сила твоя за ними у землю не йшла.

І Дмитрій наказав так: скілько будеш хліба до Юрія пекти — першу хлібину давай за дідів-прадідів та й інших померлих, котрі на цій землі жили і відійшли від води, чи від вогню, чи якої іншої нагальної смерти. А хто не буде так робити, то святий великомученик Дмитрій не запише його до Книги Життя. Бо до Юрія він пильнує усе, що робиться на землі, як людина святі заповіді сповняє.

Тому на Дмитра чоловік мав дякувати землі за те, що його годувала, хліба йому зродила, сили своєї вділила. Родина виходила на межу до схід сонця, вклякала на коліна, навіть якщо вже був сніг, клонила чоло до землі і казала: «Пресвятая землице, позволь мені до тебе притулитися, цілую тя, як дитина мамку, що у гріб кладе. Іди собі на спочинок, поки грім не загримит, Юрій тебе не втвори. Дякувать тобі за силу, якою нас всіх наситила. Спи, спи, спи...» — хрестили землю.

У наших предків був великий пошанівок до землі. Вони вважали, що земля жива, бо «тілько живе може живому життє дати». А земля давала життя і житу, і пшениці, і усілякій пашниці.

З Дмитрія зачиналися дідівські суботи. Аж до Різдва вони присвячувались дідам-прадідам. Імена їх записувались у спеціальному родовому поменнику, бо «якщо у дідівську суботу померлого із роду свого до дванадцятого коліна не спімнеш, то гріх того небіжчика буде падати на твою голову. А як спом'янув, то той гріх зм'якшився, він вже до тебе не приліпиться, ти його розітер своїм добром».

Так це чи не так, але традиція пам'ятати свій рід і його чистоту оберігати — прекрасна. Адже зараз молодь так часто не може назвати померлих не те що з дванадцятого коліна, а навіть імена дідуся, бабусі.

У дідівські суботи щовечора ставилася тарілка з стравою і чашка води, а перед сном запалювалася свічка, аби душі бачили, що їх тут чекають.

Святий Дмитрій приносить зиму. А тому, хоч часом і теплом віяло, годилося стрічати його у кожухах, би морозів занадто тріскучих не було, озимина не померзла. До днини кури виганяли на город, би часник був машкатим (головастим). З криниці зачерпувалось води і виливалось на лівий кут цямрин, би вода за зиму не зменшувалась, не втрачалась. Дівки завивали білі квітчасті хустки, спущені одним кінцем поверх кожуха, би була санна дорога. Відкидали сніг чи імітували відкидання снігу, як його ще не було, зворотною стороною лопати, якою засаджувалося у піч буханці, би хліб глевким не вдавався.

По службі Божій у горботках з задертим кінцем (би полотно добре вибілювалось) зграями виходили на дороги, калатаючи у бляшки від хліба (клепаючи одна об одну),— так вони стрічали зиму, аби біди від неї не було. Сходились до старого одинокого дерева, здебільшого це був клен чи верба, і зачіплювали їх на віття, «би пташки від морозів не падали грудками удолину». Хлопці наближалися верхи на конях. Кидали під ноги дівкам кучми. Одна серед них збирала їх і змішувала докупи, а потім киржиною здіймала по одній і роздавала, «би гадина нікого не вкусила». Відтак хлопці розходились «на штири дороги» (урізнобіч), «би война на землю не ступила», і повертались уже пішки.

Починався данец, який тримав до вечора, а вкінці данцу розкрадалися дівки, на яких чекало до Михайла весілля.

Слаба ходила на Дмитра до необірваної горобини просити на лице цвіту (рум'янцю). Хлопці до пізньої ночі вигравали у сопілки, точніше — протяжно трубили, «би лихої вісті вітер не приніс». Жінки накопували глиночки з одної межі і носили на іншу, «би грунти множилися і росли». Чоловіки закидали курмей на стару грушу, «би стіжків много назвозилось, копиць». Малечу запускали у хлів, би пригортала до грудей голівку кожної вівці,— ратиці не буде рвати...

Від Дмитра уже зачинали готуватися до коляди: групувалися хлопці, що мали складати «Іродів», «Трьох пастирів», «Трьох царів».

На Дмитра вдова, завита у рушник, виходила на збіг трьох Доріг опівночі, «би четвертою, невіданою, нова судьба прийшла».

На колючий дріт, що десь та стримів в огорожі, намотували віхоть соломи, би зайці кору не гризли, до саду не зближалися. При тім: «Як прийдеш до мого саду, так і з тобою буде!» — приказували. Кажуть, що довговухі уловлювали дух погрози: не зближалися, не йшли.

Старійшини роду зсукували тонку, довгу свічку, на ріст дверей, запалювали від жаровні печі та й урочисто проносили від південно-західного кута хатчини до південно-східного, а там приладнювали у дерев'яне відро з краплями води на дні, щоб згоріла: невидимі сили, що в хату можуть зайти, палить...

Де стриміли на грядках шийки від зібраних капустяних головок, сипали попелу з дванадцяти печей, би капуста нарік добре родила, впору дозріла.

Три капелюхи простягували перед собою, стикаючи їх докупи, старійшини діди-сусіди на найближчій від старшого з-поміж них вулиці чи стежці. Лівицю стискали у кулак і пальцями до неба ховали її за плечима. Носки правого постола теж тулили докупи, відкинувши перед собою ногу. Таким чином, як пояснюють, робилося замкнуте коло трійці на зазивання оберега — доброго духа.

Роз'єднувати дідів посилали трирічного малюка. Найстарший схоплював його і цабанив собі на гіргоші та й ніс до псячої буди, що у його дворі, ставив ніжками на дашок, притримуючи, би не впав. А молодиця виливала псові у мисочку тим часом щойно здоєного молочка, «би білий мор за зиму не прийшов».

Можна було чути співанку:

Сопівчино калинова, золотеє денце,
Гой ня мучи за тобою і душа, і серце.
Гой ня мучи, не встиває (горить), що маю робити?
Гой, відай, ня буде скоро смертонька женити.
Гой, відай, царівна гожа йде вже з старостами —
Клепче свою востру косу та й мантит (гострить) зубами.

Знімали діди правий постіл, кидали через хату. Як зумів перекинути, то ще скоро не вожениться з царівною, що «мантит зубами косу», ні — треба по-особливому упадати коло Бога, би надточив вік.

Введіння Пресвятої Богородиці

— Коли Пресвятій Богородиці си сповнило три рочки, родителі її — Іоаким та Анна — рішили сповнити даний Господу зарік: привели до храму Божого, щоб присвятити її служінню Господу,— прорікає бабуся Лікеря. — І була там Марія найчистішою із пречистих, і хоронив її там сам Господь... А День Введіння Пресвятої Богородиці став празником. І приходить він до нас 4 грудня, справує і нашу душу на добро. На Введіння кожен приводив у церкву і своїх малолітніх дітей. Чи би тучіло, чи гриміло, чи сніг би по коліна стояв — ми си збирали і йшли,— згадує бабуся. — Бо не прийти — си відверне від тебе лице заступниці нашої, а вона є нашою дорогою до Христа.

Вранці старалися вмитися снігом, «би личенько білим, як той перший сніжок, було». А відтак конопляним сім'ям обсипали корів, «би густішало (жирнішало) молоко», змащували вим'я гусячим салом, би ніхто із відьом не міг розрідити його на воду».

На Введіння мами вперше починали заплітати волоссячко у маленьких дівчаток. Плели його обручиком чи колоском: робили рівний проділ посередині голови, і обручик чи колосок (вплітання пасмочка до пасем) пролягав над самим обличчям.

Зав'язували кіску плетеною червоною бавною. Та бавна відтепер на Введіння впліталася щорічно, «би колись не зраджував чоловік». А якщо мати ще своєю бавною зав'яже вперше дівчинці волоссячко, вона ніколи не матиме нещастя від зради.

Після Введіння мами починали приурочувати дитину до рукоділля, «тоді легше та найліпше наука тота си лови». І якщо шити — теж добре починати те шиття старою, ще, може, прабабусиною голкою, якщо прясти — веретенцем родовим чи з такої кужівочки, як ткати — теж човником родовим. «Тоді в дитину си вкладає все родове вміння»,— впевнена бабуся Лікерія.

— Як Тебе, Пресвятая Богородице, до храму Господнього увели — уведи так плід черева мого до усякої премудрости. Як серце Твоє солодке до Господа си приліпило — най си ліпля руки потяти мого до всякого ремесла: що видя очі — най зроби, що возьме в руки — най буде золоте, — просили матері у Цариці Небесної благословення.

Довгими зимовими вечорами точилася робота, а при ній — різні оповіді, історії, співанки.

Йшла мова про діда-прадіда, традиції роду, всякі моральні устої — виховувалася душа.

— Людина не має права зло думати, гадати, то при роботі любила собі співанку співати,— розважує бабуся Лікерія, ще й зараз носячи у душі своїй безліч співанок, які колись за першими уроками рукоділля від мамки переймила. — Мамки нема, а співанка стоїт, як би вони самі, як би їх голос,— каже.

Гой прядиси, кужівочко, прядиси рівненько,—
Си не гнівіт, мої вочки, що встали раненько.
Си не гнівіт, мої очки, що хотіли спати,—
Бо не буде на весіллі що за мною дати.

Придане дівчина мала зготовити своїми руками, як щастя хотіла у родині. Бо і до розлуки могла довести чужа рука,— перериває спів бабуся.

На Введіння натикували за сволоки свіжого васильку, який доти снопиком на покутті лежав, «би дівки в хаті не слабли, би легко ткалися баярки, коланчики, горботки...»

А ще дивилися на Введіння, хто першим ввійде: дитя — свар та неприємності не минатимуть, підліток-хлопець — буде добре вестися товар. Дівчина — слабуватиме по жіночій лінії старина. Чоловік згодний та моцний — рік на все буде славний та кріпкий, файна молодиця — добре вродить городина. Квола, немічна людина чи стара жінка — чекатиме біда у дорозі.

Тому було прийнято на Введіння не шастати по хатах — хай Бог дає господарям, як має дати, би ніхто ні на кого не банував...

Проте, якщо хтось комусь очевидячки зичив зла, приходив щось позичати. Позичиш чи ні, але тобі так усе і відпливатиме з-під рук, буде невдача за невдачею.

На Введіння малося за правило вводити дитину в духовну сторону: починали вчити нову молитву чи нову співанку, поезію релігійного змісту, а борше приурочену Богоматері, бо так борше коло Цариці Небесної стоїш.

А ще діточки у білих, до п'ят, сороченятах брали у руки дерев'яні, як долонька, хрестики і, ставши у коло чи напроти, стулювали докупи — примножували силу Господню у хаті, «би зле не приходило ні від земни, ні від ночі, ні від челядини».

Увечері можна було гніт так підняти у лампі, що міг і тріснути циліндр (скляний ковпак). Двері відчинялися, і давався знак Богородичній зірничці, щоб дивилася щовечора у цю хату.

Зірничко-зірничко, розтвори вічки,
Заходи до хати, лягай з нами спати.
Там, де Пречиста.— на душі чисто! —

підстрибуючи, зазивала біля віконечка дітлашня. Хоч іншим разом дитині боронилося дивитися у темне вікно, бо «вона види, що старий не види вже, а воно може послідувати за нею на все життя».

Як кугути пополудні на Введіння піют, хтось скрито цікавиться, підзирає за твоїм життям: маєш ворога з-поміж знайомих, особливо — жіночого роду, чи є залюблена у твого мужа.

Як із стріхи капа — до біди не дійде ніяка жура. Як зв'язати двоє відер та спустити на одному гаку в криницю та ще й одним разом вповні води зачерпнути, куди підеш — то все побідиш.

Як хтось візьме у тебе з-під порти снігу — не доробишся.

Діва Пречиста в церкву ходила,
Діва Пречиста Бога любила,
Діва Пречиста Сина родила —
Нарід від смерти ним заступила,—

лилося у кожній хаті. Із заходом сонця починалася ця ритуальна співанка, перед образом Богородиці запалювалося сорок свіч, «би сорок день, коли душка по смерти на той світ відходи, Цариця Господня ЇЇ вела».

До Введіння старалися дівці справити перші дівоцькі чоботи. Тоді вона буде гуляти в них кожен данец.

Хлопець на Введіння міг сісти на лаві на свого капелюха — би йому на голову ніхто не сідав.

Якщо горобці цвірінькають, зіб'ються на снігу біля порогу — виряджать або дитину до хресту, або когось до смерти...

Перевеслом з соломи жінка могла обв'язати стару родову вербу, «би на душі не студенило».

Якщо надлітав перед вечором гарний лапастий сніг, ранньою весною біди нароблять дощі.

Тато на гіргошах носив маля по хаті (воно тримало три пальчики правиці догори), «би віра християнська борше у малім серці росла».

Корову відчіплювали від ясел і заставляли чухати роги об протилежну стіну, «би сила у вим'я переходила».

Якщо боляща від чар могла у корожівськім (довгім) розстібнутім кожусі розпластатися над криницею, налягаючи на цямриння,— чари забирала вода.

Зливали водою лавиці перед хатою, «би зло на них не сідало». Робили снігура (сніговика), натягали на голову виведене із ладу відро, би барабуля (картопля) добре родила.

Якщо на Введіння народжувалася дитина, хлопець може борзо за предками піти, а дівчина — призвана Богом. Бачиш, як паде зірничка,— доживеш до глибокої старості і станеш дуже побожним.

Свято дівочої долі

Старі люди казали: жінка має дві долі — від Господа і від нечистого. А щоб судьба не прийшла та не вчепилася від того, що не згадується при хаті, матері вчили дівчаток уже з дитинства молитися до святої Катерини — невісти Христа.

Катерина по раю ходила,
Катерина в Господа просила:
— Подай щастя молодій дівчині,
Що вгодила святій Катерині,—

малася співанка.

— А Катерині вгоджати — злого слова нікому не казати, в піст скорому до рота не брати, тата і маму щиро шанувати, старині допомагати, заздрощів у душі не мати,— помахує у такт бесіди головою бабуся Докіца і додає: — Не сповниш закону, меш у сльозах до скону...

Вона ж оповідає нам історію святої Катерини:

— Була це дівонька-краса, що в далекому місті Алек- сандрії з'явилася почерез триста літ від воскресіння Христа.

Багатою була, у добрі купалася, через ум свій та гонір — ні з ким не зналася: «Нема по мені принца та короля, буду в дівках сидіти, на білий світ глядіти!» — казала.

А мамка її на той час таємною християнкою маласи (хто йшов за Христом слідом — того били, карали). Та й стала вона перед старшим посеред них і в сльози, поради питає. А старець той наставитель так промовляє: «Приведи до мене своє неслухняне дівча (Катерина — цісарською дитиною була), я їй покажу і красою май вдалого за ню, І багатством, умом...»

«Хто він? Чи можу його уздріти?» — зблідла на мамчині слова Катерина і побігла до старця.

Старець простягнув їй образок невеличкий, де Матір Божа з дитям, і рече: «Помолися на ніч, поклади під подушку — І ти його узриш».

Лиш Катерина-діва віченьки свої склепила — тут дивина си зробила: з образу принц ступає, сонцем ясним сіяє, мудрий такий, багатий, небо — його палати. Матінка Божа каже, би серце її розважив.

«Нічо їй не можу сказати: нелюба мені, пихата!»

Діва сльозу втирає, старця сама шукає, молить його навчити, як то їй треба жити,— сипле бабка Докіца уривками з поетичної оповіді, засвоєної літ вісімдесят тому ще від покійної матусі. — Відкрив старець Катерині красу Христа: чому Його світло — сонячне сіяння, а мудрість Його — керує світом, чому біднішим від того не робиться, як скарби Свої премного роздає.

Загорілася душею Катерина, рученьки свої перед цим образом склала, на коліна упала — І знов уві сні Христос до неї ступив, любо її поблагословив, пальця дівочого торкає, персня на него накладає: «Тепер вона така багата і премудра, як була бідна і нерозумна. Роблю невістою своєю нетлінною на віки вічні. Най за мною ступає, дівкам помагає, добро розсіває, іменем моїм гріхи відпускає».

І прийняла пресвятая Катерина тяжку мученицьку смерть за віру Христову. По небу ступає, дівкам помагає, тому перед днем пресвятої Катерини (7 грудня) відходять до неї співи-молитви.

Дівчина звечора зрізувала вишневу гілку і ставила у стакан з водою перед іконою Катерини. Як гілочка до Василія (старого Нового року) розквітне, то Катерина її чує, її благословить і до наступного Василія вона вже буде у парі.

Хлопці, наближаючись до цього свята, постили сім п'ятниць, аби в Катеринину ніч доля приснилася, щоб від нечистого обранниця не прийшла...

Але якщо ти серцем своїм за Катериною не ступаєш, закони ЇЇ не сповняєш, то краще зовсім її не тривож, бо розсердиться і долі від Господа уже ніколи тобі не прижене. Правда, можна було розкаятись, але так, щоб виділи те усі: на свято Катерини коліньми від церковного порогу прико-лінькувати до ЇЇ ікони. А при тім — молитись: «Катерино пресвятая, до твоїх стіп коліньми навертаю, муку твою за віру Христову прославляю, бо я си встерегти не змогла, душу недобру ще маю. Здойми на мене, грішну, свої очі, проведи, відверни, очисти від гріха і дай мені мою партику (судженого)».

Перед іконою запалювала свічу: горіла яскраво — Катерина простила. Ні — вертайся і йди та й до другого року з нею навіть не говори: пости, твори добрі діла, спокутуй.

— Не кожна грішна душечка зважилася б отак до Катериночки та й проколінькувати,— коментує бабця Докі-ца. — Хіба вже як сохне від якоїсь люби душа і вже ні на кого не годна си подивити. А так — тратилася злука з святою Катериною і барвінчик дівочий в'янути зачинав (засиджувалася у дівках).

Хоч малася молитва до святої Катерини і в отакої дівки: «Пресвята Катерино, невістою на земни стала, невістою і на небо пішла. І я хочу невістою стати, пару мати, дітей вінувати, онуків си дочекати, правнуків на руках тримати. Подай мені від Бога мою партику, але як п'яниця — протверези, дурний — на розум йго наверни. Не дай мені ні кривого, ні сліпого, а файного, як місяць, модного, як дуб, щоб ня шанував, руку на мні не мав (не бив), до смерті ня не кинув...» А як мала когось конкретного на меті, додавала: «Приверни до мене душу раба Божого Василя (чи як його звали)».

Тоді з догорілої свічі, що перед образом Катерини у церкві палила, непомітно збирала огарок, вдома ліпила з нього хрестик і носила біля серця, «би Дух Божий найборше у серце си пересилив та й своє діло зробив»,— пояснює бабуся Докіца.

Була і всіляка ворожба. Той хрестик, приміром, можна було вдома переповити червоною бавною, котра квітчала глечик, у якому на Йордан святилася вода, додати пучечок васильку від квачика, що в тім глеку тримавсь, і закопати під ворота, де мешкає князь, на нарості місяця.

— Буде переходити — буде його мулити, гадина буде ссати — пару стане шукати. Піде на штири сторони, а мене найде одну,—казали при тім, би пособляло.

Парубки не були схильними до ворожіння настільки, як дівчата, але як мали даровану дівчиною шириньку — клали на ніч у взуття, а взуття — у портяниці (спідню білизну), портяниці — під подушку.

— Як з мого ребра, най заходи в мій патинок (взуття), а як в мій патинок зайшла, то чи буду з нею вінчатися? — засинав з думкою. Насниться — його партика...

Хоч як і не снилася — дружби не переривав, бо то не кожен гідний, щоб Катерина його почула, отож шукав свої вади, аби розкаятися у них, покращитись душею.

У того, хто ще шириньки не мав, була така молитва: «Пресвятая невісто Христова, подай мені ту, що з мого ребра, з мої кості, з мої масті, би її взяв, чужу не кивав, вік їй і собі не збавив».

...Відмолилось, відворожилось. Традиційно святкується 7 грудня Катерина, та дерево цього свята уже без листя, без віт.

А на Катерину було: як сонце сходить червонавим — сила буде у дівчат рости. На Катерину, зранку, свій хрестик з шиї дівчата чіпляли на ікону Христа, «би блудними дорогами не ходити».

На Катерину жінки, дівчата не затоплювали печі, «би їхнє життя не курилося».

На Катерину мама вдосвіта вносила до хати кугута чи пацючка (якщо у той час були малі поросята), би жених дорогами не блукав.

Якщо дівка чи жінка мала якусь болу на тілі, на Катерину йшли до ополонки «болу топити», затручуючи туди бичем брудну, ношену перед тим аж три неділі сорочку».

На Катерину дівка-навідданиця опівночі несла на найдавнішу родову могилу пучечок безсмертників, би її доля не вмерла (це як було щось їй пороблено чарами).

На Катерину дівчата носили «пожертву тополі» — накидали на віття спеціально шиту шириньку, би вдовою не лишилася, не дай Боже, бо тополя полюбляє жінку-вдову.

На Катерину при вечері на покуття клали дівку-навідданицю — би борше тато-мама там з калачами її благословляли...

На Катерину заможніші дівчата складалися на зестрю дівчині-сироті, «би їх дитина колись не си всиротила».

На Катерину мати запалювала до її образу три свічі, «би рід не переривався».

В Катеринінівськім снігові (талій воді) купалися, вмивалися, аби врода цвіла та навроків не було.

На Катерину віття калини тулилося до грудей, аби лихої слави за дівкою не було.

Катерина до того ступає, хто серце до неї втворяє, то ранком, не зважаючи і на тріскучий мороз, дівчата в білих сорочках босоніж вибігали за ворота і, як є добрі сусіди, приносили у дарунок рушник, «би борше голівонька си покрила» (рушник як головний убір).

На Катерину всі йшли на санях спускатися з гірки, «би вітер лихе відломив».

На Катерину сам Господь вінець дівці на голівку мітить, якщо вона ніколи старину не зневажила. А так як «з ким вінчатися, з тим і кінчатися», то хто про такий не помріє, не поспішить!

Андрію, Андрію...

— Андрію, Андрію, коноплі сію, буду поливати — наверни судженого до хати! — дивилися дівчата опівночі у дзеркало, тримаючи у руці свічу, бажаючи таким чином побачити у сні обличчя хлопця, який візьме заміж.

— У ніч з 12 на 13 грудня дівчата ворожили собі на судьбу. Вони просили у Андрія-апостола, чоловіка Божого, Книгу Життя прочитати та їм долю сказати,— ілюструє і свою молодість Калина Демчук. — А як святий чоловік не міг з ними прямо розмовляти, то робили вони для своєї з ним мови спеціальні знаки.

Лягаючи спати, дівчина ставила під ліжко миску, наповнену водою, а через неї робила місток. «Як я буду спати, най по тім мості вороний кінь скаче та буйною гривою пряде, а мій князь, що до вінця мене візьме, перед ясні мої очі стане»,— просила Андрія, стараючись якнайшвидше заснути, аби князь той приснивсь.

Зростаючи біля ненька-матері, дівчатам не було байдуже, куди вони від них підуть, тож старалися й Іншими знаками те місце визначити. Опівночі кидали чобіт почерез хату і дивилися, в який бік упаде. «Не чобіт кидаю — судженого зазиваю, най серцю мому си вкаже, аби знала, в який бік ступи моя нога»,— проказувала дівчина-навідданиця.

До всякої дії мовилось слово. Наші бабусі-прабабусі твердо вірили, що всяке слово живе, що Небо його обов'язково чує. А щоб Андрій добре те слово почув та відповідь на нього сказав, треба було бути гідною Андрієвого знаку: душу чисту мати, у піст скорому до рота не брати, інакше «до тебе в Андрієву ніч нечистий може си припхати, неправду тобі сказати».

Прагнули дівчата дізнатися, і який характер матиме суджений, гарний — негарний буде. Тож із зав'язаними очима прямували до огорожі, що трималася на вербових кілках. Взявши руками кілок, який попався, розв'язували очі: стрункий — значить, гарний, кривий — буде п'яниця, грубий — багатий.

Хлопці знали, що дівчата перед Андрієм долю у нього питають, судженого вибирають, і старалися побешкетувати, дівчат налякати. Причаївшись, схоплювали кинутого через хату чобота. Тоді дівчина кричала навздогін: «Верни втрату, дам тобі горішків!»

Кинувши чобіт, хлопці збирали горішки, бо хто найбільше збере, тому буде вестися добре у господарстві: вівця матиме двійко ягнят, корова — телят.

А ще хлопці старалися віднести від хати хвіртку, щоб дівчина швидко заміж не вийшла, їхнього товариства не покидала.

— Скрипи, потрице (хвіртко),— тут відданица! — брали на плечі й утікали. Батьки дівчини мусили хвіртку добре стерегти, бо в кого вкрали — старости заблукати можуть...

Або за хвіртку давали відкупну:

— На ті повісма на гарапник (конопляних волокон на батіг, бо наближався Новий рік і тими гарапниками лускотіли у повітрі), а портицу мою лиши, бо бігме сам гарапником впряжу!

Хлопець брав повісмо і казав:

— Ваша порта не свята, а ми — не грішні, підем до другої!

Вранці, коли у церкві дзвони дзвонили, йшли дівчата до церкви, щоб Андрієві Первозваному, апостолу Божому, який першим віру Христову на Русь приніс, свічку запалити.

— Не свіча горит, а моя душа. Як я до тебе, так ти — до мене. Вовіки віків, амінь,— хрестилися дівчата.

А кожна бабуся вам скаже: «Андрій був першим, хто послідував за Христом, потім до Нього свого рідного брата Петра привів. І, як Дух Господній зійшов на апостолів, відправився святий Андрій Слово Боже до східного народу нести. До Дунаю дійшов, до Чорного моря, до дніпрової води спустився і уздрів гору. Вийшов він на ту гору, озирнувся уважненько і прорік: «На цих горах Бог збудує багато церков». Відтак благословив Київські гори й поставив великий хрест— першим віру Христову сюди зазвав».

То на свято Первозваного Андрія дім Господній набирав особливої сили: тричі обійшовши з свічею у пазусі церкву, дівчина запалювала її щовечора перед сном, «би милий не зраджував». Під час служби, мовби ненароком, опускала Із пазухи грушу, «би груди не боліли». Несла на престол кетяги винограду (підвішений на ниточці до сволока у світлиці, зберігався свіжим ледь не до весни), «би кров си не псувала».

А по службі, Андрієм благословенна, лягала за хатою у сніг: не зіб'є ніхто до вечора, не затруситься відбиток на снігу — буде чоловік добрий і до кінця її віку з нею доживе, якщо замете — вік у чоловіка буде коротким. Хтось відбиток зруйнує — заміж у цьому році не піде.

У хаті на долівку сипала зерна, клала поруч шматок хліба, вуглину, миску з водою, копійки, дзеркальце. Мати заносила до хати кугута:

— Не кугут ступає, а доля твоя, якої в Господа достойна,— опускала на долівку. Клюне дзеркальце — буде легковажний, схопиться за воду — п'яничка, візьметься до вуглини — помагатиме в хаті, клюне хлібця — чекатиме на жінчині плечі, клюне зерно — буде господарем.

Якщо на господаря не прорікалось чи ще якась вада викреслювалась, дівчина і сама заміж не поспішала, чекала наступного Андрія, а доти — вади перед Господом викаюва-ла, очищувалася від оскверни гріха: може, мамці недобре слово коли сказала, полінувалась на поміч комусь піти чи якась неправдонька перед кимось прохопилася з рота.

Була напередодні Андрія розвага і для маленьких. А найперша у тому, що із заходом сонця, ніби ненароком, проходили біля хати, де навідданиця живе. Угледівши таких, дівка вибігала прожогом надвір, виймала з пазухи медяника, спеченого з найбілішої муки та меду, аби життя пишним та з солоду було:

— На тобі, свята душко, солод, би не прийшов до ня холод. Як будеш їсти, то най до ня си вертає життям.

Другою забавою було те, що ліпили коло своєї хати снігура і чекали на нього дарів, заховавшись десь під стіжок сіна, спостерігаючи, хто що буде нести, щоб потім уповісти мамці:

— Катерина Василева миску на снігура поклала (це — щоб нарік уже чоловікові їсти давала). Гафіца — віник (би в другій хаті нарік замітала). Параска — відро (би в другій хаті води носила).

Дітлашня збирала оті дарунки й обходила з ними церкву, щоб «Бог благословення рабі Божій післав», вертаючись додому, клепала по них якимось гучним предметом, «щоб щастя дівоче не спало».

Були й ще невідкладні дії на Андрія: хто особливого благословення Андріївського хотів, мандрував, щоб на празник його потрапити, на Київську гору, де храм Андріївський стоїть. Увійти до нього коліньми високими крутими сходами — нечисті судьбу твою не зможуть крутити. Звідти приносили освяченої води, дівчина омивалася нею, як іти на люди, «би зле око на ній не лишало-си».

На Андрія білим мастили із внутрішньої сторони надвірні двері, «би люди язиком дівку не чорнили (вона те змивала відваром полину на Василія)». В'язали старій бабі фартухом очі, «би смерть цеї хати не виділа». Батько забивав під ворота осиковий кілок, «би чари до роду не приймалися». Корові давали з долоні хліба з грудочкою цукру, «би кормляча мамка на молоко доброю була». Пса відв'язували від буди і випускали: як дряпався за ворота — недалеко до старостів. Перегонили свиню із хліва у хлів, «би лінивими діти не росли». Мама швидко шпильку відшпилювала від пазухи сорочки і опускала в ополонку найближчого ручая, «би у день весілля доньці злі язики не зашкодили». Маленькі хлопчаки йшли слідом за мамкою пити з того ручая води, «би смерть росту не спутала». Нагорталося снігу до стовбура груші, «би добре білилоси полотно, ткання не гудзилоси». Найстаріші вдовиці хусткою білою зав'язували очі і прямували до старої дупластої верби глини брати, «би не червивилася капуста на городі».

На Андрія купини нагортали із снігу, «би ягода рясно родила». На шибках пальцем хрест начертували, «би місяць силу не спивав». Кочергу держаком у піч засували, «би нечистий при випічці хліба на неї не сідав».

На Андрія відьми гирлами шабаш справляють, то там встромляли віниччя відтинком догори.

На Андрія слабого парубка побратими на мотузці вели, «би слабість губив». Мотузку згодом спалювали.

Перед Андрієм дівці, яка хоч чимось парубкові гонір збила, опудало вицабанювали на стіжок, що в господі,— дарували «жениха»...

Варвара ризи вишивала

— Свята Варвара самому Христові ризи вишивала — кажуть старі жінки.

Це була великомучениця, що постраждала за віру Христову на початку християнської ери, зневажена рідним батьком-багатієм Діоскором, котрий сам забажав для неї розправи. На святу Варвару, 17 грудня, дівчата бралися вишивати весільні шириньки — квадратові шматочки домотканого полотна, без яких не обходилося весілля: дарували кожному гостеві.

Хоча — це свято: голка у руках не трималася. Мамка лишень вносили у хату відведене на шириньки полотно, аби Варварою благословилося.

— Свята Варваро, най буде на пару: би борзо моїй дитині князьок си найшов, а ще май борзо увів до себе,— примовляла.

Адже у вишивці на шириньці дівчина викладала найзапо-вітніші бажання, кодувала долю. То великомучениця Варвара, яка славилася великою вишивальницею, кликалася на поміч.

— Свята Варваро, по великій милості Божій, во ім'я Господа нашого Ісуса Христа — дай мені, що можеш дати.

І вже ніби не дівоча рука, а сама Варвара водила вуглиною на полотні, розписувала найчудернацькіші візерунки.

Як нема однакових доль, так не було однакових узорів на дівочих шириньках (вони не запозичалися!). Як немає однакових доль, однакових узорів не було ні на сорочках, ні на горботках, баярках, коланчиках...

«Взір запозичати — щастя забирати»,— побутувала приповідка. То малася рада лишень з святою Варварою.

«Варвара ніченьку врвала»,— мовилось у народі. Бо з пресвятої Варвари день починається на весну. Отож вишивання, по Варварі зачате, весну навертатиме у судьбу: «вік довжитиме, веселіщ, сонячність, благодать»,— вважають наші прабабусі.

А раз «преподобна Варвара весною си вмивала», то мамка перед нею ручки складала та й так у неї си питала:

— Свята Варваро, що мені даш?

— Супокій.

— Свята Варваро, що дому мому принесла?

— Мир та злагоду.

— Свята Варваро, що діточкам моїм від тебе си прийде?

— Веселіщ і доброта.

— Чим чуприк дівкам накриєш?

— Вінчиком із барвінчику.

За Варвару відповідали діти, заховавшись під стіл чи за двері.

Мамка тоді роздавали кожному пішкотів (пряників), припасених для такої оказії, а діточкам казала:

— Це від святої Варвари, би ми гіркоти не знали, би, як зроди полин, лиш на лік був.

На Варвару діточки вчилися колядувати (зближалося Різдво), би свята Варвара голови просвітляла. Дівчата клали сім буханців на плицю, би далеко від хати си не віддати.

— Один буханець на ворону, би лиху судьбу не накаркала. Другий — на злі люди, би їм си зціпили хавки (не лихословили). Третій — на судженого, би здалека ноги не трудив, а з малої дороги прийшов. Четвертий — на Матір Божу, би заступила від усяких лихот. П'ятий — на померлу родину, би на мене гріхи не сипала. Шостий — на потоплеників, би воду з очей не тягнули, семий — на святу Варвару, би пригнала до мене пару,— приповідала.

Там ті буханці мали лежати до Різдва. На Різдво, висушені, збирала у пірник (би на подушці з милим солодко спати) і кришила потрохи пташкам, поки не викришить.

Найварівкішим було, якщо є в хаті малеча, то так і кортіло її тих буханців поскубати, поїсти. А це надточити, поскубати щастя своїй сестрі. То вже як не втрималося якесь, дівка прагнула хоча б дізнатися хто. Маля — невдача буде мала. Більшеньке — більша...

Свята Варвара ще й файно співала. Отож у Великий Передріздвяний піст за роботою звучали усякі Божі пісні, «бо хто у цей час про Господа співає, миліщ на землю закликає, а хто зле думає — навіки пропадає».

«Святу Варвару мучителі, соски їй відрізавши, голою містом водили перед тим, як за віру Христову голівоньку їй стяти»,— оповідають бабусі. А тому вчать, що напередодні святої Варвари «треба наготу покрити», би доля тебе покривала усіляким добром. Було прийнято від ніг до голови нужденного вбирати: складалися на такого як хто міг — хто сам, хто цілою родиною.

— Свята Варвара довго не спала! — будили мамка з півнями підлітків-діточок, «бо за спання нема коня». Запалювалася скалочка чи каганець, і ставалося до роботи: чи то вовну для прання готувати, чи для пряжі вже її скубти, чи на ткання прясти, чи ткати. Бо що роблено Великим постом — кличе щастя високого зросту.

Свята Варвара мамку убувала.

То на святу Варвару дочки старалися взути старину, змивши їй у талій сніговій воді ноги, «би мудрість від старини почерез тоту небесну воду перейшла».

У воду клали кусник кулеші чи хлібчика і виносили вилляти на поляну, «на голодні пси», би в хаті рідні не кусалися (не сварилися).

А раз свята Варвара самому Христові ризи вишивала, то добре було б на цей празник «церкву убрати» — принести туди якийсь рукодільний дар: ікону покрити вишитим рушником чи стіл вишитою скатертиною чи якусь іншу потребу.

На святу Варвару читали акафисти за болящих, бо святій Варварі у темниці сам Христос рани врачував. Для цього на столі — справа наліво — наліплювалося дванадцять свічок (зазивалося дванадцять врачителів небесних), а з тринадцятою у руках (свічею Варвари) читалося над водою у скляній посудині, якою болящий омивався, пив.

Святу Варвару водили з ранами, кров цібеніла з отих ран. Де капала, отим капанням зразу дерево з червоними крапками викидала. То на святу Варвару у церкві освячували кетяги калини, червоної горобини. Її потім запікали у палянички і теж давали болящим на лік від усякої боли.

На святу Варвару добре було проколювати вушка для сережок, «бо свята Варвара збирає болу і не будут си ранити». Але спочатку в них, аж до Покрови, треба було носити шовкові, освячені у церкві, нитки.

Свята Варвара, як ризи шила,—
На Матір Божу все си дивила,
У Матір Божов вона питала,
Як кожну нитку на ризу клала.

Отож, як дівчина на своєму вишиванні не знаходила краю-кінця, проказувала: «Матінко, Царице Небесна, як пресвяту Варвару сподобила, так і мене сподоби».

«У голові одразу ясно си робило, і шиття виходило до ладу»,— виповідають свою далеку практику бабусі-праба- бусі.

На святу Варвару земля си розправляє: бо день си справляє на весну і вона перевертається на другий бік. То щоб не порунтала щось, не стривожила — на хрести, що на роздоріжжях, воду освячену лили, «би Христос її сохранив».

І вода на Варвару на весну ставала, тому у цей день старалися не тривожити воду (не черпати, не брати), особливо у криницях, «бо до слідуючої Варвари може бути споганена». На святу Варвару дивилися на призахід сонця: як вогонь від нього розлізався по небу — Варвара дарує по собі багато сонячних днів. Було під хмарами — може випасти на долю багато випробовувань і треба гріх свій шукати.

День Миколи Чудотворця

Його святкують двічі на рік — 22 травня і 19 грудня. . Уранці прокидається малеча — І одразу ж під подушку: а там дарунок лежить — цукерка, чи іграшка, чи нова сорочечка, штаненята...

— Звідки, мамочко?

— Святий Миколай приніс. А носить він дарунки маленьким діткам так, щоб ніхто не бачив, бо робить він добро не напоказ, а на людську радість. Прямо-таки творить різні-прерізні дива. І називають його через це — ДИВО-ТВОРЦЕМ,— розповідає мати і додає: — Раз уночі, загорнувшись у темний плащ, він аж тричі підкидав гаманці з золотом татові, який не міг без приданого видати заміж дочок...

— А чому — три?

— Бо було три дочки.

Це бабця Паращіца згадує із своєї молодості, а дочки її уже схоїх внуків мають, але ні діткам, ні внукам дарунків від Миколая не дають — забобон, кажуть, відгубилося. А ми просимо оповідати далі.

— Так ось,— витирає руки об стару ряднину,— ніхто того не відав навіть, що Миколай те робить. Так і ми маємо одне одному добро творити. Бо все тоте пишеться там,— киває головою до неба.

А щоб ми іще краще розтлумачили собі, хто такий Миколай, оповідає історію:

— Ото є такий святий — Касіян, що тримає за дванадцятьма замками усі, які є на світі, вітри та ними порядиться і Пустить злий вітер — мор на скотину, пустить ще зліший — мор на челядину, і святкують його раз у чотири роки — 29 лютого (то і він провадить собі високосну смерть!).

Отож і пішов тотой Касіян до Господа жаліщ бити (скаржитись): його шанувати мило та любо нарід не хоче, а Миколаєві святому то тут то там запроваджують церкви...

Пан-Біг і так все види та знає, але ангеля посилає:

— Ану-бо, борзенько сюди Миколая!

Літає ангель сюди, літає ангель туди — шукає. А святий Миколай не на небі, як Касіян, відпочиває, а на Чорному морі тонучі кораблі спасає.

— Піжди трохи,— Господь Касіянови рече,— розберемоси.

Ждуть та й ждуть, ждуть та й ждуть, а Миколая і далі не видко. Знову Господь ангелів по нього посилає, а вони:

— Нема його і тепер на спочивку — вогонь на земни гасит, людей від нещистя рятує.

І знову чекають — і знову нема.

— Від турків козаків висвобождає, кайдани їм на руках розбиває, — ангели промовляють.

Нарешті став перед Пан-Господом Миколай. Від болота обмащений, лиш очі з-під кошлатих брів си світя, як сонечко ясне, добром горять.

— Де ж ти пропадаєш все, Миколаю? — оглядає його Пан-Госпідь. — Чо ти такий вмащений?

— Та фіра в мужика си зломила, в болото си перевернула, помагав витягати.

— Ну, тепер ти вже вздрів, чому церкви роби Миколаєві нарід? — запитав Касіяна Господь. — Роби і ти так, по-інчому тобі буде...

— Від всякої напасті спасе тебе Миколай, лишень не забудь помолитиси до него,— вчить баба Паращіца. — Навіть і як Господь відверниси від тебе, і другі святі. Моряки на морях його наменем кораблі називают і щистя у него прося. Навіть і як на малу воду челядина ступає, то і тоді си звертає о помочі до святого Миколая: «Святий Миколаю, на тебе си злишаю: не дай пропасти ні під водою, ні на воді»,— встає з лавиці і складає молитовно руки. — Отак-сми казала, як пхаласи в Дереглуй прядиво мочити. Молода, си прив'яжу курмиєм до верби, би ня вода не забрала, і бух аж до дна, бо то сніпки аж на дні треба каменем привалити.

На світ появився угодник цей Божий числа дев'ятнадцятого, у грудні,— провадить бабуся далі. — Із самого народження свого чудеса являв. Мамка його по родах вернуласи від страшної боли, він під час охрещення свого, немовлям, годиночки із три на ніжках чіпурів (стояв), чим честь Пресвятій Трійці виказував...

На весняного Миколая мощі святого у місто Бар, що в Італії, перевезли, поставили на покій у церкву святого Стефана.

На весняного ми всі вибігали до води, вклякали на березі, би відбивало до Миколая наше лице: бо що з води, борше до неба си підоймає. То би Миколай кожного остерігав від нагальної води, си казало: «Це я, а це — моя фаца (лице). Най зла їй не вчине вода, як до неї прийду».

В пожертву світили три свічки перед образом святого Миколая. Бо хто Миколая люби, то як він може того не чути, коли чув навіть невірника усякого.

Матері молилися до Миколая Чудотворця за своїх дітей, хворі просили у нього зцілення, ті, що вчаться, теж зверталися за поміччю до святого Миколая...

А народився цей благотворець у Малій Азії. Коли багаті батьки лишили йому велику спадщину — роздав усе бідним.

Якось, оповідають, в Лікійській країні був голод. А один купець в Італії вантажив на свій корабель багато хліба. Святий Миколай рішив спомогти голодних: з'явився до італійського купця у сні і сказав: «На тобі три золоті монети і вези цей хліб туди і туди». Прокидається той, а в руці таки є золоті монети...

Брали голодні тремтячими руками той хліб, рятувались від смерті, ноги купцю цілунками обсипали. А він: «Святому Миколаєві це робити треба!»

І по смерті вершилися чудодійні Миколаєві діла. А тому на свято Миколая старалися не пишнотами відзначити цей день, а добрими справами. Біднякам заготовляли дров, сиротам спомагалися на життя, стареньким вибілювали хату...

— З Миколаєм будьте багаті! — здоровив сусід сусіда і ставив на лаву поману. Це — щоб святий Миколай завжди був між нами, розвагу (мудрість) давав.

На весняного Миколая допомагали немічним у городі.

— Святий Миколай дуже си серди, коли на празники його дармуєш,— стверджує баба Паращіца. — І якщо ти продармував таку його дниньку, то вже о помочі його не проси. Але собі у таку днину боронь Боже робити. Що собі у таку днину зробиш, то хоч через сім літ, але таки си верне тобі на зло.

Дітлашня найбільше визирала вечір. Бо тоді всі збиралися у діда-старійшини, що був у той час зібраний на Миколая.

— Ану, мамки, хто у нашому роді найслухняніший?

А діти поглядали на дідові бесаги, бо там що кому: відеречко, спідничка, капелюшок чи постольці...

Далі «святий Миколам» веде розмову на кмітливість, спритність. Діти були у його колі цілісінький вечір, і це лягало у пам'ять не на рік, а на вік, як стверджують старожили.

— Меле, меле, а хліба не спечеш? — питав «Миколай».

— Дурний язик! — докумекували діти.

— Правда,— підтакував «Миколай». — Коли говорити без розуму, то з того слова не вийде ніякого хосену (добра).

Співали, веселилися, гралися, а під кінець робили своєрідні гірлянди з горішків, яблучок і пішкот, чіпляли до сволока, аби святий Миколай і нарік хотів загостити до цієї хати та застав усіх живими-здоровими.

Гой світла зоря над світом зійшла,
А за цим столом в нас родина вся.
Миколай святий коло всіх сидит
І за цим столом на усіх глядит.
Старі і малі — всі си врадуєм,
Чудотворцеви ми заспіваєм.
Віддамо йому і хвалу, і чащ,
Щоб і нарік він був посеред нас.
Щоби й нарік всі сіли за столом,
Поклонилиси перед образом.
Миколай святий є посеред нас,
А тепер усім вже додому час.

Гасилася гасова лампа, і тільки лампадка свято блимала перед іконою Миколая, який відтепер на цілий рік, хто пошанував його, буде заступником і оборонцем.

А на весняного Миколая серед молоді були ігри. Дівчині зав'язували очі, а хлопці ставали у гурт.

— Шукай Миколая! — кричали їй подруги, і вона підходила до гурту, вибирала, хто потрапив під руку. А той вважався чудотворцем благословенним, мав давати звіт, яке кому сотворив добро...

На весняного Миколая вперше виводили на пашу коней, вручаючи їх під захист святого. Спутували червоною ниткою, в'язали до верби: «Най буде його копито під твоїм копитом (наглядом), святий Миколаю».

Нитку розв'язували, пхали у намул, би сила з коня не спадала.

— В гречці тому така поміч велика, що сам Миколай її засівав,— можна почути. Бо з Миколаєвого дня засівалася гречка.

На весняного Миколая молебні правились коло води (Миколай води оглядає). Не дай Боже, щоб водоймище де у бруді занехаювалось! Це значить, що зробиться так і з тобою, як занехаяти насмілився кров землі.